Читати книгу - "Пульс Всесвіту"

зорі. Кілька днів жили в завзятих суперечках, але зрештою визнали гіпотезу Василя Орлова.

Він твердив, що Всесвіт пульсує. Величезні розжарені тіла — зорі чи сонця — викидають у простір речовину, з якої утворюються планети та інші тіла сонячних систем. Через певний час, на основі ще не встановлених законів, вивержена речовина знову повертається до материнської зорі. Це спричиняється до нестійкості. Термоядерний процес переходить критичну точку. Відбувається новий вибух, а отже, і утворення нових планет.

— А чи не трапляється так і у великих масштабах? — несподівано запитав Манго. — Можливо, так пульсує вся Галактика?.. Хто знає, може, мільярди зірок нашої системи з часом зберуться у розжарене серце Галактики… Буде новий вибух… Виникнуть нові зорі з новими світами… А потім знову і знову… Одним словом, пульс Всесвіту…

Ой, яке величезне, яке грандіозне завдання постало перед нами! То давайте ж перевіримо цю гіпотезу, друзі! Ніхто до нас ще не мав такої можливості. Ми — перші!

ПОРАЗКА ПЕГАСА

Василева гіпотеза про основний закон Всесвіту тимчасово примусила нас забути повсякденні турботи і навіть те, що ми з неймовірною швидкістю летимо геть від рідної Землі і немає в нас ані найменшої надії на повернення. Ми думаємо тепер тільки про наукову працю. Вимірюємо рух зірок, досліджуємо походження та склад туманностей, центр Галактики, все ще закритий непроникною запоною.

Тільки в хвилини спочинку, над сторінками щоденника, я думаю про нашу нещасливу долю. Мене все ще мучить думка, що я знаю причини помилки, яка шпурнула нас проти нашої волі в безмежність Космосу.

Я вже натрапив на слід. Перечитуючи написане, усвідомлюю, що недарма так прагнув дістати портфель. В ньому нічого не було, крім фотографій моїх дітей та плачу Малої-Страни. Але ж десь у глибинах підсвідомості раз у раз виникає і негайно розпливається видіння: я щось записую олівцем на зворотному боці фотографії. Просто в мене під рукою не було паперу.

Що ж, власне, я написав? Які розрахунки, які формули?.. І чому там, у Африці, я не глянув на зворотний бік знімків?!

Не лишається нічого іншого, як знову повернутись до минулого і терпляче, крок за кроком, розмотувати клубок подій… На чому ж я зупинився?

Так, уже пригадав. З Африки мене послали до Єви — відпочити, полікуватись.

Я дивився на кохану і ніяк не міг збагнути, коли я з нею розлучився — тиждень тому чи десятки років., П колишній образ, образ юної дівчини на Карловім мосту, даленів і розпливався, а разом з тим сучасне набирало дедалі більшої реальності. Я вже почав соромитися своїх маячінь.

— Скажи мені, люба, я редактор чи таки професор? — запитав я з удаваною недбалістю.

— Я цього завжди боялась… — злякано сказала Єва. — І чого тобі заманулось піти до того будинку?! Це, звісно, була Петрова ідея. Він дістав за цю витівку добрячого прочухана!

Єва говорила, а перед моїми очима поступово розпливалась імла. Я вже знав, куди та чого я йшов!

— Петро аж ніяк не винний! — захищав я сина. — Я підсвідоме йшов до Пегаса, щоб повернути пам’ять, яку він украв у мене. Адже ти знаєш, як я жорстоко страждав усі ці роки! Я був людиною без дитинства, без минулого. Все моє життя до п’ятдесят сьомого року було суцільною білою плямою… І все ж я навіть не припускав, що Пегас, повернувши мені моє минуле, вкраде сучасне… Я майже втратив сам себе… Як мало потрібно було, щоб я знову не впізнав тебе, як не впізнав тоді, коли йшов від Пегаса вперше!

— Я цього завжди боялась! — повторила Єва. — Не можеш уявити, що я пережила, коли налякані хлопці примчали і заявили, що ти кудись зник. З мене було досить і колишнього нещастя, і раптом, через стільки років, на тому ж місці — інше. І таке ж загадкове…

— Далі, далі… — моя неміцна ще пам’ять вимагала бодай найслабкішого поштовху, щоб відновити минуле.

— Власне, все трапилося з моєї вини… Пам’ятаєш, я часто розповідала хлопцям про свою роботу в заповіднику Малої-Страни… Нещодавно наші працівники доповіли мені, що в одному з будинків на Ностицевій вулиці провалився підвал і відкрив хід до невідомого підземного коридора. Було встановлено, що його колись побудував славетний зодчий Динценгофер, але недалеко від місця провалу прохід було замуровано уже пізніше, років сорок тому.

Це трапилось у будинку, в який ти колись зайшов цілком здоровий, а вийшов з пошкодженою пам’яттю. Зараз я вже можу тобі сказати: доктора Кржижека, або Пегаса, як ти його називав, я запідозрила ще тоді, коли він вивів тебе з будинку, біля якого я чекала понад дві години. Він стурбовано заявив, що в тебе, мабуть, якесь психічне захворювання: мовляв, ти під час бесіди з ним знепритомнів, а отямившись, почав запитувати, де перебуваєш. Це було справді так, бо й на мене ти дивився, як на незнайому, і весь час повторював: «Власне, хто я такий?.. Хто я такий?».

Я просила органи безпеки розслідувати, що зробив з тобою Пегас. Не було виявлено нічого підозрілого. Лікарі не могли визначити причину захворювання. Вони просто порекомендували послати тебе до санаторію.

Ти повернувся звідти здоровим, але пам’ять про минуле в тебе так і не відновилась. Мої несміливі спроби нагадати тобі про журналістику, про редагований тобою журнал ти сприймав цілком байдуже. Зате наполегливо взявся за фізику і просто-таки блискавично написав наукову працю, що одразу ж висунула тебе в ряди найвидатніших учених світу…