Читати книгу - "Лютий шаленів хуртовинами"

них були зв’язані, а Чорний не дурень, щоб розв'язати їх. Це хтось із наших.

Ватажок свинцевим поглядом обвів підлеглих. Ті стояли похнюплені, боячись зустрітися з його лютими очима, очима матерого вбивці, що не знає ні жалю, ні пощади. Нарешті Чапка видавив, щось згадуючи:

— Хто, крім Чорного, не був з нами?..

XII

Солдати капітана Ільїна ретельно оглядали хутори, простукували в хатах підлоги і стіни, рились у стодолах, але натрапити на слід оунівців їм не щастило. Тоді Ільїн вирішив податися ближче до гір, де майже не було людського житла, за винятком кількох будиночків, які загубилися в лісовій глушині.

Ліс зустрів їх тишею. Крізь голі віти беріз і побурілу глицю ялин лагідно просвічували сонячні промені. У лісовій тиші було виразно чути постукування щупів об каміння і коріння дерев. Раптом у ці приглушені звуки ввірвався дивний незрозумілий шум, ніби хтось біг навпростець через хащу, ламаючи гілки, падав, підводився і знову біг. Тріск швидко наближався, Ільїн скомандував:

— Лягай!

Солдати залягли, приготувавши до бою автомати. Між деревами замелькали неясні постаті. Важко було одразу визначити, багато їх чи мало. Нарешті перед враженими бійцями наче виросли два обірваних зарослих чоловіки. І раптом хтось радісно вигукнув:

— Ковальов! Усов! Це ви?

Після перших. обіймів Ільїн спитав у Ковальова:

— Де Луценюк? — І в цю ж мить, зустрівши погляд сержанта, все зрозумів.

Скупо, без зайвих подробиць, доповів Ковальов командирові роти про те, що трапилося з ними. Хтось із солдатів, здається, той самий, який був у конвої і ображався, що Ковальов його сильно вдарив, накинув на плечі сержанта свою шинель.

— Мені легше буде в тілогрійці, — сказав він Ковальову. Інші запропонували свої шинелі Усову.

Капітан Ільїн, дізнавшись від Ковальова, що схрон недалеко, рішуче і збуджено, як завжди, коли перед ним був ворог, сказав:

— Розкажіть точніше, як туди потрапити.

— Ми поведемо, товаришу капітан, — відповів Ковальов.

По тону Ільїна він зрозумів, що командир переслідуватиме банду доти, поки не знищить її.

— А дійдете?

— Дійдемо, товаришу капітан, — сказав сержант і надягнув шинель. Ковальов і Ільїн пішли попереду.

Години через півтори стомлені солдати оточили місце, де був схрон. Усі залягли на вкритий тонесенькою крижинкою сніг. У лісі панувала така тиша, що чутно було, як шуміли під весняним вітром верховіття дерев.

І ось цю тишу порушила неголосна, але чітка команда:

— Вперед!

Це Ільїн, оглянувши місцевість, наказав звужувати кільце навколо схрону.

Тримаючи зброю напоготові, повільно і обережно просувалися бійці.

Ковальов показав вхід у сховище бандерівців.

— Бандити пішли звідси ще до нашої втечі, — мовив він, — а от чи повернулися — не знаю.

Залишивши людей в засаді, Ільїн разом з Ковальовим, Усовим і ще трьома солдатами поповз до схрону. Молодий солдат нахилився, щоб відкрити ляду, але Ільїн відвів його руку і, прив’язавши до кільця ляди мотузку, наказав усім відійти. Потім сам сховався за деревом і смикнув за мотузку. Іржаві завіси заскрипіли, ляда трохи піднялась, і в ту ж мить пролунав оглушливий вибух, а вгору вирвалося сліпучо-яскраве полум’я. Гучна луна прокотилася лісом.

— Цього треба було чекати, — зауважив Ільїн, виходячи з укриття. — Бандити побували тут і побачили, що ви втекли, — звернувся він до Ковальова й Усова, — на проїдання приготували «подарунок». — Капітан глянув на солдата, що хотів було відкрити ляду.

— А подаруночок нічого собі. Без пересадки одразу на тім світі опинився б, — спробував пожартувати солдат, але було помітно, як тремтять у нього руки.

Оглянувши схрон і місцевість навколо, солдати побачили сліди, що вели в глиб лісу. Ільїн вирішив залишити біля схрону засаду на той випадок, коли хтось з бандитів повернеться, а самому переслідувати бандерівців. «Я від тебе, Чапко, все одно не відстану, доки не спіймаю», — думав Андрій.

Усю ніч солдати йшли по сліду оунівців. Ніколи було навіть закурити. На світанку сліди привели до наїждженої польової дороги. По ній пройшло багато саней і людей, тому встановити, куди подалися бандити, не пощастило.

Після короткого перепочинку Ільїн розділив загін на дві групи. Одна рушила путівцем праворуч, а друга — в протилежний бік. З останньою пішов Ільїн, узявши з собою Ковальова.

Пройшли близько двох кілометрів, коли капітан побачив, що дорога стрімко повернула до груня, зарослого рідким лісом. На вершині його стояла стара ялина з великими вузлуватими гілками. Вони чітко виднілися на світлому тлі передранкового неба. Раптом Ковальов шарпнув Ільїна за руку.

— Дивіться, хрест якийсь на ялині.

Справді, на довгій, майже горизонтальній гілляці щось висіло. Зіркі очі Ільїна розгледіли, що то людина. Підійшли ближче. На гілляці висів труп молодого парубка. Його босі ноги майже торкалися снігу, а голова була закинута назад.

— Юрко! — скрикнув Ковальов. — Так… Це він… — Ковальов скинув шапку і тихо сказав: — Ну от ми й зустрілися з тобою, Юрку…

* * *