Читати книгу - "Простір неспокою"

увібравши голову в плечі, боявся зустрітися очима з керівником бюро.

— Ні.

— Тоді до завтра.

Травицький трохи постояв поруч, посмутнілий, добрий, як завжди, і вийшов.

Гнат пом’яв обличчя долонями і скорчив міну своєму відображенню в дзеркалі.

— Довго ще ти збираєшся дорослішати, телепню?..

Завод був величезний. Зона сонячних конденсаторів, що складали його верхній ярус, займала площу двісті п’ятдесят тисяч квадратних кілометрів. Середній ярус — зона трансформаторів енергії, а в нижньому, основному, зосереджувалися перетворювачі та реактори синтезу, де створювали МК — мініколапсари, які слугували джерелом енергії для кораблів космічного флоту людства.

Гнат стояв на оглядовій башті заводу, на висоті триста метрів над поверхнею Меркурія, і невідривно дивився на гігантський розпечений тунель Сонця, просвердлений у зеніті: саме тунель — таким уявлялося світило крізь світлофільтри і захисний екран вежі.

Завод працював автоматично, одначе в шести оглядових баштах над територією підприємства два десятки чоловік стежили за станом горішньої зони сонячних конденсаторів, ще шестеро чергували в централі управління заводу. Крім того, цілодобово були на варті зміни механіків, інженерів ядерного захисту і бригади ремонту енергоустановок.

— Завод уже оглянув? — спитав Травицький.

— Та так, місцями… Без супроводу ходити територією заборонено, а тут — самі бачите — не до нас.

— Ну, на Меркурії й, окрім МК-заводів, багато цікавого. Хочеш, можу поговорити з кимось із старожилів, і тобі покажуть усе, навіть знамениту Сіру Колону на плато Спеки.

Гнат подумав і заперечливо похитав головою.

— У мене є справи на Землі… якщо ви не проти, Травицький розвів руками.

— Ради бога. До речі, зайди, будь ласка, в інститут і забери в моєму столі голубу касету, там розрахунки каналу. Післязавтра о десятій за середньосонячним часом зустрінемося в головного інженера, знайдеш? Це майже під нами, на другому горизонті.

— Хто з вас Кирило Травицький? — обернувся до них один з операторів. — Меркурій-дослідницький на зв’язку.

Травицький подріботів до пульта. Гнат провів йога поглядом і, відчуваючи неприємний осад на душі, ступив до дверей. Експеримент з новою ТФ-антеною, формулу якої він розрахував, чомусь перестав його цікавити. З одного боку, результат експерименту не міг не турбувати Гната, а з другого — не задовольняв сам процес підготовки цього експерименту, занадто довгий і одноманітний, звідси й настрій: Гнат відчував у собі роздвоєність і досаду невідомо на кого.

На Землю Ромашин потрапив за годину через таймфаг Венери. До інституту зайшов пізно, забрав з кабінету Травицького кристали касет і не став затримуватися в лабораторії.

Йому раптом запраглося негайно побачити Аларіку, причому не в робочій обстановці, а вдома, несподівано для неї самої, без попередження.

Зі своєї квартири Гнат зв’язався з довідковою Далекого Сходу, з’ясовуючи адресу Реброва. Він уже знав, що Аларіка й після загибелі чоловіка жила в родині Ребрових разом з дружиною Мая і його дорослою донькою. Потім подзвонив у Місячний Інститут відеопластики та в УАРС, упевнився, що Аларіки там немає, отже, був шанс застати її в домашній обстановці.

Швидколіт доставив його до першої московської станції таймфага, а звідти Гнат за якусь хвилю опинився в Хабаровську. Дістатися ж Симушира виявилося не так просто: рейсові магнітоплани літали рідко й повільно, а чекати він не захотів. Спочатку попутним транспортом дістався Південно-Сахалінська, рідного міста Станіслава Томаха; заходити до приятеля, одначе, не став, треба було б пояснити свою появу тут, а цього зробити він якраз би й не зміг. Згодом швидкольотом метеослужби Гнат прибув на Ітуруп, найбільший острів Курильської гряди, і лише там пересів на швидколіт місцевих ліній до Симушира, який завдяки фантазії когось із предків Мая Реброва став домівкою цієї сім’ї.

Домівка Ребрових ховалася за деревами. На лужку біля будинку стояли три швидкольоти, четвертий повільно знижувався неподалік. Із відхилених дверей, що кидали сніп білого світла на терасу, виглянув незнайомий чоловік і спитав:

— Ви до кого?

— До Реброва.

— Я Ребров.

— Мені потрібен інший…

— Інший, значить. А який саме? Тут сьогодні багато Ребрових.

— Хто там, Глібе? — почувся з передпокою знайомий голос, і на терасу вийшов Май Ребров. — А, Ромашин… Це до мене. Проходь, Гнате.

— Вибачте, Май, — мовив Гнат, — можу я бачити Аларіку?

— А її… — Ребров умовк, добираючи слова, і по паузі докінчив: — На жаль, немає вдома. Вона біля моря. Сьогодні день пам’яті Сергія.

Гнат відчув, як запашіло в нього обличчя, і він, затинаючись, пробелькотів:

— Вибачте, я не знав… до побачення…

— До побачення, — стримано відповів Май Ребров і зайшов у дім, однак двері за собою не зачинив.

Гнат збіг з тераси, уражений до глибини душі холодністю тренера, злий на себе, на Реброва, на весь світ і, лиш опинившись на причалі, перевів подих.

Хвилі налягали на причал, уперто силкуючись зрушити його з місця, але розбивалися самі, сіяли густий водяний пил на чорний граніт молу. Підставивши обличчя бризкам, Гнат трохи постояв, усе ще переживаючи невдале рандеву з Ребровим, витер лице долонею і сказав невідомо кому:

— Ми ще побачимо!..

Він вийшов з освітленої зони причалу, намацав ногами якусь стежину й рушив до центру селища.

— Коли це сталося? — запитав Микита Богданов, трохи блідіший,