Читати книгу - "Зоряний єгер"

володіли секретом поєднання лікарських препаратів і психотерапії…»

— Ні, що ви на це скажете, — з понурим обуренням звернувся до неї делегат із сусіднього крісла, сухорлявий сутулий чоловік у чорному кімоно. — Навіщо вчитися у пращурів тому, що самі вміємо чудово робити?

— Чудово, та не зовсім, — заперечила Бурцен. — Чудово буде лише тоді, коли людина сама зможе лікувати себе власними ресурсами. А ми, лікарі, будемо лише зрідка допомагати їй, якщо треба.

Знайшовши опонента в такій безпосередній близькості, сутулий делегат споважнів, очі його заблищали. Він уже було відкрив рота, щоб дати гідну відсіч, як у стільниці перед Бурцен засвітився напис: «Термінова інформація».

— Даруйте, — сказала Бурцен сусідові, здивовано витягуючи з інформаційного віконця блакитний конверт гіперграми.

«Ви винні?» — прочитала вона, все ще не розуміючи, про що йде мова. Перевела погляд на підпис: «Санкін, планета Мегера, форстанція «Мегера-1», час виходу на зворотний зв’язок…»

Рука Олени Бурцен дрібно затремтіла. «Дасть мені колись спокій ця клята планета? — подумала вона. — Чи все життя переслідуватиме мов кошмарна примара? І хто це такий Санкін?» Бурцен розірвала гіперграму надвоє, склала половинки, ще раз розірвала навпіл, викинула клаптики в утилізатор.

На трибуну вийшов новий доповідач, почав говорити, але Олена його не чула. Перед очима стояли сірі друковані літери, відкреслені знаком питання: «Ви винні?»

Думки її, не стримуючись більше, покотилися назад, через роки, набираючи швидкість, мов спущений з гори візок. До часу знайомства з Феліксом Бурценом вона вже була свого роду знаменитістю. Ще не у вченому світі, а серед студентів. Вона закінчувала четвертий курс медінституту, і в неї вже були наукові праці. Олена приймала похвали без зарозумілості, але як належне: вона знала, що наука про людську психіку — її лікарське покликання, і головні відкриття ще попереду. У неї були в молодості захоплення, але вона, повертаючись додому з побачення, кожен крок, кожну фразу свого проводиря піддавала безжальному аналізові. Симпатії випаровувалися під спопеляючим променем логіки і психології.

З Феліксом вона познайомилася на перегляді в Будинку кіно. Показували новий фільм модного режисера. Картина була незрозуміла й тягуча. Олена нудьгувала, але піти не наважувалася — кіномани сиділи тихо, благоговіючи перед авторитетом, і вона боялася перешкодити їх таїнству споглядання. Раптом за два ряди попереду хтось підвівся і, ледь пригнувшись, але цілком упевнено, не звертаючи уваги на шикання естетів, почав пробиратися до виходу. Олена скористалася нагодою і прошмигнула услід. «Я вам дуже зобов’язана», — сказала вона на вулиці своєму «рятівникові».

Ним виявився молодий чоловік звичайної зовнішності, років двадцяти двох. Від лівої його скроні до вилиці тягнувся блідо-рожевий шрам. «Якби не ви, я б так і не пішла. І згаяла б цілий вечір», — повторила вона. «Тоді ваш вечір належить мені, — негайно зреагував молодий чоловік. — Пропоную піти до Ваганича. — «А хто такий Ваганич?» — засміялася Олена. «Ваганич — це мій друг!» — урочисто пояснив новий знайомий. Олена кивнула.

У передпокої квартири, куди привів її Фелікс, було тихо, й Олена з обуренням було подумала, що Ваганич усього лише спритний привід. Але тут Фелікс відчинив двері до кімнати, і вона побачила, що в кімнаті сидить чоловік зо п’ятнадцять. «Звичайна вечірка», — вирішила вона, але знову помилилася. Тут ішов диспут — присутні захоплено обговорювали англійський романтизм дев’ятнадцятого століття. «Ви що, філологи?» — запитала Олена й дуже здивувалася, дізнавшись, що єдиним літературознавцем у компанії є сам господар, Ваганич.

Після диспуту Фелікс провів Олену додому і, прощаючись, навіть не запитав телефон.

Її це зачепило, й вона перейшла в атаку за всіма правилами класичного роману: з’явилася у Ваганича через декілька днів, але не сама, а з приятелем, познайомила його з Феліксом і почала відчайдушно кокетувати з обома. У перший вечір між двома кавалерами, котрі не підозрювали, що є лише розмінними фігурами в гросмейстерських руках, виник легкий холодок. Наступного вечора холодок трансформувався у стійку неприязнь, а при третій зустрічі відбулася легка сварка, в якій Олена стала на бік Фелікса. Ображений приятель пішов, а Фелікс того вечора вперше її поцілував. Через місяць Бурцен освідчився в коханні. Олена привітала себе з перемогою.

Тепер, вигравши битву, залишалося лише, як завжди, проаналізувати ситуацію, відкинути емоції й заспокоїтися. Але тут Олена зрозуміла, що не хоче ніяких міркувань, ніякої логіки — вона просто хоче кохати, не замислюючись, стрімголов, кохати цього сильного, розумного чоловіка і бути завжди з ним.

Вони одружилися. Здивувавши друзів і полестивши Феліксові, Олена узяла прізвище чоловіка — акт вельми рідкісний, що вважався архаїчним. В один рік вони отримали дипломи, Фелікс — космоеколога, Олена — лікаря-психіатра, й відразу ж відлетіли на стажування на Грін-Трікстер.

Перші чотири роки були найкращими в їх сумісному житті. Кожен день на маловивченій планеті серед трохи суворих, але незмінно доброзичливих колоністів був насичений улюбленою роботою. І головне, одне одним. Може, вони й осіли б на Грін-Трікстері назовсім, але через особливості клімату довелося повернутися на Землю, де зазвичай жінки народжували нормальних, здорових дітей. Але в Олени виявилося невиліковне безпліддя. Вона дуже переживала, Фелікс як міг її заспокоював. Олена зайнялася наукою, зацікавившись серйозно психотерапією, заглибилася в дослідження.

Віддавши свій мозок науці, Олена звернула всі душевні пориви на Фелікса, кохання до нього з кожним днем, з кожним місяцем розгоралося, вимагаючи постійно бачити й чути чоловіка. Це гнітюче діяло на Фелікса, пригноблювало його, але Олена нічого не могла з собою вдіяти. Вона не відчувала впевненості в непорушності збудованого нею вогнища й, отримавши запрошення летіти в Тринадцяту гіперкосмічну разом з чоловіком, була втішена. Їй не хотілося відпускати Фелікса самого. В цьому крилася її помилка. Не варто було їй летіти, хай би Фелікс відпочив від неї. Але хіба вона його обтяжувала?

А потім, на форстанції, чи треба було набратися рішучості не пустити Аніту й Фелікса в той останній маршрут? Чи не в її владі було зупинити фатальний хід подій і не допустити такого страшного й незворотного фіналу? Але як? Не рахуючи різких, але безпечних збурень психофону планети та власних тяжких думок, приводу заперечувати проти їх