Читати книгу - "Простір Гільберта"

заплющиш очі — як і колись тепліють закоцюблі руки.

… На піщаних осипах ми збирали жовте каміння і розколювали його — там були заховані прозорі кристали. Ми шукали залізо, золото, алмази. І знаходили. Пізніше ми говорили про ракети, про зірки й про машину часу, навіть не підозрюючи, що ми самі подорожуємо у часі.

Ми всі прибули з того часу, де гостра трава не ранить пальців, а ногам не страшне каміння та п’явки. У нашого часу один напрямок — уперед! Спробуйте повернутися хоч би на хвилину — нічого не вийде.

Час схожий на пасажирський поїзд: за вікном пропливають дерева, будинки, люди… Вистукуючи колесами, посвистуючи, везе нас поїзд уперед, уперед, уперед…

Але чому ми забуваємо про початок шляху? Чому спогади іноді не тільки згасають, але, навпаки, дедалі ніби чіткішають, стають настирливішими? Ніби в ще один поїзд, що мчить нам назустріч і в якусь мить порівнюється з нами і відходить у наше минуле, в колишній час. І ніби є в цьому поїзді хтось схожий на нас, дуже схожий, наше друге «я», і з ним нас пов’язує тонка ниточка думки.

… Ще років два тому я посміювався із Сафонова, бо світ з єдиним часом, видавалося мені, простий і непохитний.

В один з вечорів я вперше замислився про зустрічний час.

Я не надто вірив у тарабарщину про інваріантність і коваріантність. Але саме припущення нро світ, який незримо так пронизує нас, що у кожної травинки, кожної піщинки в двійник, який живе навпаки, несподівано видалося мені поетичним і трохи приголомшливим.

У той пам’ятний вечір ми сиділи біля прочиненого вікна. Вуличні ліхтарі вже погасли, і в світлому попелястому небі спалахнула голуба зірка. Розмова якось вичахла. Ми мовчки дивилися, як із-за сусіднього будинку випливав білий виповень-місяць. Тополине листя тихо бриніло, і теплі хвилі повітря докочували до самого вікна цей зелений шум.

— Отже, можна зустрітися з майбутнім? — запитав я.

— Так, можна, але тільки один раз.

— Як два зустрічних поїзди?

— Так, як два поїзди.

Не товаришували б ми з Вальком, я, може, повірив би йому набагато раніше. Але ж колись ми разом з ним бігали на лекції і за одним столом вираховували криволінійні інтеграли, тому я сприйняв його ідею, наче свою власну, — скептично. Хіба мало яких думок бродить у голові кожного з нас? А тут, власне, й ідеї ніякої не було. Про зустрічний час десь уже писали — мало не з благословіння самого вельмишановного Дирека.

Нині я вже розумію, що ідея все-таки була: довести існування такого світу експериментально. Можна подумки прослідкувати свою подорож у часі, зустріч із двійником повинна відбутися посередині шляху. В цю коротку мить і позначиться минуле й майбутнє, але чи пощастить його вловити, відчути, усвідомити?

— Ти помиляєшся, Влах, — сказав я. — Зустрічний час — це легенда, не більше, якщо й існує такий світ, то ми все одно ніколи його і не побачимо і не відчуємо.

Він мовчав. А я пошкодував за мрією, яку він не спроможний обстояти. Захотілося повірити в неї… винайти що-небудь, нарешті.

— Ти зміг би, — запитав я, — уявити мелодію в зворотному запису? Мені здається, «музика навпаки» — це какофонія, незрозумілий шум.

— Те ж саме сказали б ті, з іншого світу, якби… розумієш?.. А це думка! — Він пожвавішав. — Зворотний запис — думка! Треба тільки трохи переробити магнітну головку, тоді можна все відтворити. У тебе ж був магнітофон?

Я дістав магнітофон і поглянув на годинника. Без чверті перша. Хотілося спати. Я зрозумів, через що він такий збентежений. Ми ж бо недаремно сперечалися про симетрію та квантовий обмін. Тому хотілося уполювати радіосигнали наших двійників. Але що таке їхні голоси та музика? Безглуздий шум, всі звуки прямують у зворотному порядку. І потім, перекручення, неминучі пропуски, завмирання сигналів — хто спроможний врахувати це? Коли тільки ці сигнали можна почути взагалі.

Проте на магнітофоні можна все-таки спробувати записати сигнали і потім прокрутити стрічку в зворотному напрямку. І якщо пощастить почути хоча б одну музичну фразу, хоч би уривок розмови російською, англійською, турецькою, японською… Тільки б почути! Ось що я прочитав раптом в його очах.

Він вірив і не вірив. У нього було дуже серйозне обличчя, волосся впало на лоба, і на правій руці набрякла й пульсувала синя жилка. Дивно, що ця звичайнісінька думка раніше нікому, по-всьому, не приходила в голову. Він зняв кришку магнітофона, клацнув клавішами, настроїв приймач на якийсь вібруючий звук. У чорному квадраті вікна поринули червоні й сині вогні, потім вікно згойднулося, дерева заступили зірки. Я відчув під головою подушку. Він обернувся до мене і щось сказав.

— Так, так, залишайся, Влах, — відповів я навмання, — світло мені не заважає.

Уві сні мислять образами. Минуле — це мій Синьогірськ і сонце в зеленій траві. Майбутнє — наче хмаринка на далекому обрії. Наше майбутнє — це чиєсь минуле. Все ясно і просто.

Валько просидів цілісіньку ніч, у кімнаті горіло світло, і саме тому ніч, мабуть, була схожа на літній вечір, коли вітер кушпелить на дорогах курявою і клубки її котяться до самого дому, а там жде мати, яка, виявляється, зовсім не померла давно-предавно, а жива й здорова. Ось уже вона клопочеться, готуючи чаювання за старим дерев’яним столом, а біля вікна стоїть і усміхається довгоноса й ротата дівчинка.

Ще один вечір, але вже зовсім інший. Вересень. Далекі дзвінкі голоси. Гудки. На столі лист. Намагаюся вгадати, від кого лист, і не виходить. Стараюся пригадати… Здогадатися… Чи забути?..

Хтось поторсуе мене за плече: «Вставай, вставай, старий здохляко, дещо розкажу».

— Як справи? — запитую я.

— Зараз побачиш. Вставай, запізнишся на роботу. Він поставив найбільш вдалу стрічку. Я почув суміш ударника й тромбофона.

— Це