Читати книгу - "Куди залітають лиш орли"

Гайді. — Адже обов'язок капітана — знати про все, що діється довкола.

— Не змальовуйте мене таким поганим, Гайді. Ви налякаєте фройляйн Шенк. — Він позирнув на годинника. — Наступний вагончик вирушає за десять хвилин. Якщо мені дозволять супроводжувати молоду даму…

— Молода дама спершу піде до моєї кімнати, — твердо відповіла Гайді. — Щоб умитися й випити трохи кавового лікеру. Чи ви не бачите, що вона геть закоцюбла від холоду?

— Я помітив, що у неї цокотять зуби, — сказав фон Браухіч і всміхнувся. — Але подумав, що це — через мене. Ну гаразд, тоді наступним вагончиком.

— Я теж поїду з нею, — заявила Гайді.

— Ви обидві? — Фон Браухіч похитав головою і знов усміхнувся. Він безперервно всміхався. — Це мій найщасливіший вечір!

— Дозвіл, квитки, посвідчення та рекомендаційні листи у тебе є, — сказала Гайді. Вона виловила на пазухою своєї тірольської блузки якісь папірці й віддала їх Мері, що сиділа на ліжку в її кімнатці. — Тут план замку й інструкції. Вивчи це домашнє завдання як слід і віддай папірці мені. Я заберу їх із собою. Тебе можуть обшукати, адже ці негідники страшенно підозріливі. І випий чарку лікеру — бо ж перше, що зробить фон Браухіч, це принюхається до твого віддиху. Так буде надійніше. Капітан перевіряє геть усе. Він найпідозріливіший з-поміж них.

— А мені він видався дуже приємним чоловіком, — спокійно сказала Мері.

— Він — дуже неприємний гестапівець! — відрубала Гайді.

Коли Гайді повернулася за стойку, до Сміта й Шаффера вже приєдналися Каррачола, Томас та Крістіансен. Усі п'ятеро збоку могли видатися безтурботними любителями побалакати за пивом, але їхні притишені й стурбовані голоси свідчили про те, що всі вони дуже стривожені. Чи принаймні дехто з них.

— Отже, ніхто з вас не бачив старигана Сміті? — спокійно запитав Сміт. — Ніхто не бачив? Тоді куди ж він у біса подівся?

Усі мовчали, тільки знизували плечима. Крістіансен озвався:

— А може, мені вийти й пошукати його?

— Думаю, не варто, — відказав Сміт. — Мені здається шукати його вже надто пізно.

Раптом обоє вхідних дверей «Дикого оленя» розчинилися, й до зали швидко увійшли дві групи солдатів з автоматами напоготові. Солдати розсипалися по залі й стали попід стінами, тримаючи пальці на спускових гачках; вони спокійно, уважно роздивлялися довкола.

— Ну-ну, — кинув Крістіансен, — це була чудова воєнна пригода.

Раптову тишу ще дужче підкреслювали чіткі кроки по дерев'яній підлозі — полковник вермахту вийшов на середину зали й холодно роззирнувся. Велет-господар квапливо вибіг з-за стойки, чіпляючись за стільці. На його обличчі був написаний жах.

— Полковнику Вайснере, — тремтячим голосом почав він, — що, ради Бога…

— Вашої провини тут нема, шановний пане, — відповів полковник голосом, у якому не було нічого заспокійливого. — І все ж таки ви приймаєте в себе ворогів рейху…

— Ворогів рейху?.. — Колір обличчя в господаря за кілька секунд із червоного перетворився на сірий. — Що, я? Я, Йозеф Вартман?..

— Прошу вас, — полковник підніс руку, вимагаючи тиші. — Ми шукаємо чотирьох чи п'ятьох дезертирів, які втекли з в'язниці в Штутгарті. Тікаючи, вони вбили двох офіцерів та сержанта. Нам відомо, що вони сховалися тут.

Сміт кивнув головою і нахилився Шафферові до вуха:

— Дуже розумно. Справді, дуже розумно.

— Отже, — вів далі Вайснер, — якщо вони тут, то ми їх швидко схопимо. Я прошу офіцерів тринадцятого, чотирнадцятого та п'ятнадцятого підрозділів вийти наперед. — Він почекав, доки двоє майорів та капітан стали поруч із ним. — Ви знаєте всіх своїх офіцерів в обличчя? — Всі троє кивнули головою.

— Гаразд. У такому разі вам треба…

— Нічого не треба, полковнику. — Гайді вийшла з-за стойки й підійшла до нього, ввічливо сховавши мокрі руки за спину. — Я знаю, хто вам потрібен. Це їхній заводій.

— Ага! — всміхнувся Вайснер. — Чарівна панночка…

— Гайді, пане полковнику. Я прислуговувала вам за столом у замку.

Вайснер галантно вклонився:

— Хіба ж про таке можна забути!

— Оцей! — На обличчі у Гайді був написаний гнів і відданість своєму обов'язку, а палець її драматично вказував на Сміта. — Он він, пане полковнику. Він… він ущипнув мене!

— Моя люба Гайді! — вибачливо всміхнувся полковник Вайснер. — Якщо ми звинувачуватимемо кожного, в кого з'являться певні наміри щодо…

— Ні, не тому, пане полковнику. Він запитував мене, чи я знаю або чи я чула щось про чоловіка на ім'я генерал… Канабі. Так, здається…

— Генерал Карнебі! — Тепер полковник не всміхався. Він глянув на Сміта, зробив солдатам знак підійти, потім знову звернувся до Гайді: — І що ви йому сказали?

— Пане полковнику! — Гайді й далі вдавала ображену гідність. — Я вважаю себе добропорядною німкенею! Крім того, я високо ціную свою роботу у замку. — Вона обернулася й показала в куток зали. — Капітан фон Браухіч із гестапо може поручитися за мене.

— В цьому немає потреби. Ми не забудемо цього вчинку, люба дитино! — Полковник розчулено поплескав її по щоці, потім обернувся до Сміта й крижаним тоном сказав: — Ваші документи, пане, і негайно!

— Негайно, полковнику? — Погляд, яким Сміт зміряв Гайді, був не менш крижаний, ніж полковників голос. — Ну вже ні! Треба робити все до ладу: спершу віддайте їй тридцять срібняків, а потім уже й до нас.

— Ви говорите дурниці, — зневажливо відказав Вайсман. — Гайді — справжня патріотка.

— Не маю сумніву, — в'їдливо сказав Сміт.

Зі скам'янілим обличчям спостерігала Мері крізь щілину між завісками в темній кімнатці Гайді, як Сміта та чотирьох його людей виводять з «Дикого оленя» і під численною охороною супроводжують через вулицю. Упійманих безцеремонно заштовхали до двох автомобілів, двигуни заревли, й за хвилину обидві машини зникли за поворотом. Мері ще постояла, невидющим поглядом стежачи за сніжинками, потім запнула завіски й відвернулась од вікна.

— Як це сталося? — прошепотіла вона.

Чиркнув сірник, Гайді