Читати книгу - "Смерть ходить по музею"

почав працювати в музеї, піхто не знав про цю виставку. Крім вузького кола керівних працівників.

— Може бути. Але, крім королівської коропи та інших скарбів, виставлених цього разу, в музеї безліч творів мистецтва та художніх цінностей, які не мають такої міжнародної слави і збути які не так уже й важко.

— І ви хочете сказати…

— Авжеж, — перебила вона, гасячи в попільничці докурену майже до фільтра сигарету. — Саме так. Я хочу сказати, що він пішов до нас працювати, маючи намір чимось поживитися. Добратися до ласого шматка. І, можна сказати, йому це вдалося. Отак!

Я погодився. Справді, дуже ласого, подумав я. Незалежно від того, хто само його вхопив — Дік чи хтось інший. Я подивився на Карін, міркуючи про те, що вона сказала. Про її висновки. Але й про дещо інше. Чому вона подзвонила саме мені, а не в поліцію? І чому так швидко прийшла? Здається, для неї це було важливо. Дуже важливо. Чому?

X

— Звучить досить-таки переконливо, — підсумував я, сидячи навпочіпки перед своєю гарною кахляною грубкою і підкладаючи ще два березових полінця. — Ваші теорії самі по собі цікаві, та чи не надто далеко вони заходять? Вчинено крадіжку із зломом. Найбільшу крадіжку з усіх, які траплялись у Швеції, а ви тут як уродились: зразу підозрюєте бідного іноземця, іммігранта, який року не прожив у Швеції. І це на підставі того, що він намагався затягти вас у ліжко, коли ви привели його додому після обіду в ресторані… А коли не вийшло, як він задумав, ваше місце зайняла Грета Лінд. Якби це був злочин, то такі злочинці заполонили б усі шведські тюрми. Запевняю вас.

— Не в тім річ, Юхане. Він надто вже цікавився музеєм і нашою роботою, надто багато розпитував. Наприклад, коли ми ходили в ресторан. За обідом мало не обценьками витягував з мене, які картини найцінніші, найвідоміші. Розпитував, як їх охороняють, і ще всяку всячину.

— У такому разі, до списку його злочинів, крім інтересу до вас, слід іще додати інтерес до своєї роботи. Все це звучить якось не дуже переконливо.

— Можливо, — відрубала вона. — Я тільки намагаюся допомогти чим можу. От і розповіла вам, що знаю. І ще думаю. Про людину, яка всього рік у музеї і перебував в зв'язку з Гретою — службовою особою, в якої зосереджено всі відомості про охорону й сигналізацію. Та коли ви вважаєте, що мої думки не заслуговують на увагу, не стану вас більше турбувати. А все ж неприємно, коли приходиш до людини зі своїми сумнівами, а у відповідь чуєш тільки глузування.

— Голубонько, я зовсім не глузую з нас! Аніскілечки. І якраз дуже добре, що ви все це розповіли. Щоб розв'язати нашу крутиголовку, саме й потрібні такі відомості. Я лише думаю, що ви робите з мухи слона, принаймні аж надто великого слона. Ви розмовляли з Андерсом про Діка, про ваші підозри?

Вона завагалась.

— Ні, не розмовляла.

— Чому б вам цього не зробити? Адже він ваш шеф і перебуває в центрі всіх подій.

— Він би не схвалив… того, що я була з Діком у ресторані, — тихо сказала вона. — А якщо я помиляюсь і Дік тут ні до чого, мені згодом було б дуже прикро. І я вирішила краще поговорити з вами. Ви ж знаєте того поліцейського і можете обміркувати те, що я вам розповіла.

— Гаразд, зрозумів. Я поміркую. Не хочете чого-небудь випити?

— Ні, дякую. Тепер мені треба йти.

І вона підвелася й легенько почухала Клео за вухом. Кицька лагідно замуркотіла й потерлась об ногу Карін.

Коли дівчина пішла, коли я почув, як унизу, біля кам'яних східців, грюкнули двері, я ще довго стояв і дивився на сніжинки за вікном.

Не могло ж усе пояснюватися просто ревнощами Карін! Не приходила ж вона сюди тільки відплатити Дікові за те, що він віддав перевагу Гроті? Що жив із жінкою, в якої очі зляканої пташки й несмілива усмішка? І я відкинув це припущення. Не можна так невтримно фантазувати. Життя й так досить складне, отож не варт додавати нові штрихи до заплутаних стосунків між службовцями Національного музею.

Наступного ранку світило сонце. Капало з крижаних наростів, що звисали, наче бороди, з ринв і загрожували життю перехожих, а вбрана в жовту жилетку синиця вже виводила свою нехитру мелодію, яка провіщала весну.

До обіду день видався клопітливий. Дивно, адже на початку січня торгівля рідко буває жвавою. Подарунки до різдва вже куплено й роздано, і починає гнітити думка про несплачені податки. Проте, мабуть, це пояснюється чистою випадковістю. Хай там як, але за ці години я виторгував більше, ніж за весь попередній тиждень. У житті трапляється й таке. Тож гріх на нього нарікати.

І пообідав я в цей день на славу, хоча моєї заслуги тут не було. Один колега побажав продати мені бюро. Густавіанське. За стилем, а не за епохою, бо його виготовили трохи пізніше. Десь у другій половині XVIII століття — це напевне. Стільниця із справжнього, обробленого ручним способом кольморденського сіро-зеленого мармуру, але фанера шухляд — пізнішого виготовлення. Це мало позначитись на ціні, отож я посилено натискав на цю обставину, сидячи в «Театоргріллені» й ласуючи морським язиком, яким частував мене мій приятель. Страву ми запивали сухим вином кольору сонця. Одначе жертви колеги були недаремні. До десерту ми майже домовились, а до кави я вже капітулював, закуривши сигару, — ніби підняв білий прапор.

Колега тішився, що продав своє бюро, а я був задоволений покупкою, навіть ціною. Я точно знав, куди його прилаштую. Одного ювіляра на честь п'ятдесятиріччя мали обдарувати старовинними меблями, а його дружина в шубі з леопарда та із сумкою крокодилячої шкіри ось уже кілька місяців була моєю постійною замовницею.

— Але щоб неодмінно було густавіанське, пане Хуман! — суворо дивилась вона на мене. — Воно стоятиме у їдальні біля стіни, а Йоста такий вибагливий. У