Читати книгу - "Об’єкт 21"

Так, це було те саме місце. Три скелі нагадували три пальці, що впираються в небо. Вони стирчали на вершині сопки, покритій лісом. От і падь, на дні якої скрізь видніються гігантські камені. Треба перебратися на протилежний бік цієї кам’яної річки.

Я стаю на першу брилу, що розміром і формою нагадує рояль, і вона раптом починає повільно обертатися навколо невидимої осі. Це вага мого тіла разом з чималеньким рюкзаком вивела з нестійкої рівноваги кам’яне чудовисько. Я поспішаю перебігти по його шерехатій спині і стрибаю на найближчий камінь. Він пробуджується від заціпеніння і падає набік. Добре, що ці брили такі масивні і так повільно повертаються: я встигаю перескочити на сусідню. Біжу, роблячи танцюючі рухи, і відчуваю, як пробуджене кам’яне стадо повільно ворушиться під моїми ногами; коли я зіскакую з якоїсь брили, вона повертається в попереднє положення і, стукнувшись об сусідню, видає звук, схожий на хрокання.

Звідки взялися ці камені? Відкололись од скель, які, мов вежі, підносяться там, угорі? Підніжжя їх справді покрите брилами різних розмірів… Чи, може, це нагромадження каменів має інше походження? Хто його знає… Ці місця по-справжньому ще не досліджені.

Та ось я на протилежному «березі», на твердій, нехиткій землі. Яка чудова річ тверда земля! Ледве встигаю про це подумати, як відчуваю поштовх під ногами і ледве чутне двигтіння, наче там, у глибині, промчав поїзд метро.

Не так уже й міцно стоїть тут тверда земля. А втім, це легкий землетрус, всього тільки на мить. Тут час від часу трапляються такі випадки, і ніхто не звертає на них особливої уваги, крім сейсмологів, станція яких розташована кілометрів за сімдесят звідси.

Чи не ці бува поштовхи руйнують скелі-башти і підсипають брили в кам’яний потік? Чи, може, це роблять сили могутніші, хоча діють набагато повільніше, — сонце, вітер і вода?

Зараз я не замислююся глибоко над цими питаннями. Мені треба поспішати до галявини, на якій росте голуба лілія.

Власне, я шукаю залізну березу, я не ботанік, а лісовод. Але на цій галявині ми домовилися зустрітися з ботаніком і ще одним вченим, який все життя займається вивченням комах. Утрьох ми мали. скласти невелику комплексну експедицію.

Я не вперше блукаю по Уссурійській тайзі і пишаюсь своїм умінням орієнтуватися в безкраїх падях і сопках, таких різних і в той же час схожих одна на одну.

От і галявина. Я скидаю важкий рюкзак і починаю розкладати багаття.

Минає година. Чайник давно закипів, а я все чекаю. Нарешті, з лісу долинає голос. Із гущавини виходить високий чоловік у картатій ковбойці, грубих штанях, заправлених у чоботи; на голові в нього кепка, а за плечима рюкзак, не менший від мого. На засмаглому, трохи вилицюватому лиці чоловіка поблискують жваві чорні очі. Це ботанік Данило Петрович Черних, уродженець Східного Забайкалля, потомственний сибіряк, я з ним уже зустрічався, і не раз.

Ледве привітавшись зі мною, він кладе на траву свій товстий рюкзак і, навіть не витерши з лоба поту, кидається до якоїсь низенької рослини. Присівши навпочіпки, він уважно оглядає її і, витягнувши мисливський ніж, починає методично обкопувати. Дивлячись на його збуджене обличчя, можна подумати, що це шукач золота, який натрапив на багату жилу.

Задивившись на ботаніка, я не помітив, як на поляні з’явився ще один чоловік.

Уявіть собі десь на дачі під Москвою франта в дуже легкому, чесучовому, акуратно випрасуваному костюмі, в чомусь на зразок сандалій на ногах, у золотих окулярах і з виразом цілковитої байдужості на обличчі. Ну, просто вийшла людина прогулятися перед чаєм, подихати свіжим повітрям! Постать з тих, про які говорять, що в них ні заду, ні переду, тобто дуже вже щупла. До його постаті цілком пасувало і дорожнє спорядження; якийсь дитячий рюкзак, куди нічого не покладеш, сумка-коробка на ремінцях і замість рушниці сачок на бамбуковій палиці. В такому одязі, з таким спорядженням у тайзі далеко не зайдеш!

Правило, що на підставі зовнішнього вигляду не можна робити висновку про людину, в умовах тайги непридатне. З одного погляду тут можна визначити, вперше блукаєте ви в лісових нетрях і взагалі бували в походах, чи доставлені літаком прямо з свого кабінету.

До цієї останньої категорії людей я й зарахував ентомолога, бо це, безперечно, був він.

Поки я мізкував на цю тему, «дачник», або «франт», він же ентомолог, підійшов до мене і ввічливо відрекомендувався.

— Босняцький Анатолій Сергійович.

— Харитонов, — відповів я, не рухаючись з місця, — Петро Дементійович. Сідайте.

Я зробив широкий жест, яким охопив усю поляну.

Анатолій Сергійович сів біля мене вільно й невимушено, хоч я відразу помітив, що рухи в нього якісь трохи кімнатні. Здавалося, ніби він сідав не на звичайну траву, а вмощувався на килимі.

Підійшов Черних. Він тримав в одній руці ніж, а в другій викопану прямо з цибулиною рослину з трьома чи чотирма квітками невиразного забарвлення: вони були голубуваті і разом з тим мали блідо-рожевий полиск.

— Чудовий екземпляр, — сказав він, — зустрічається тільки на Далекому Сході, та й то не скрізь. Голуба лілія, вона ж лілія Комарова. Ну що ж, треба ставити палатку!

Я поглянув на рюкзак Данила Петровича, шукаючи очима припасовану до нього палатку. Ми домовилися, ідо цю частину похідного спорядження візьмуть мої супутники. Проте ніякої палатки я не побачив.

— Де вона? — спитав я.

— Анатолій Сергійович повинен був узяти, — відповів Черних, лукаво примружуючи свої темні вузькі очі.

Я перевів погляд на супутника Данила Петровича. Де загубив цей міський чоловік таку необхідну в тайзі річ? Найімовірніше, він просто не подумав про неї — адже в місті він обходиться парасолькою!

Босняцький скорчив гримасу людини, що допустила незначну помилку.

— Ах, так, так!.. — вигукнув він. — Цілком правильно. Я