Читати книгу - "Люди навпроти"

разу вікно навпроти було розчинене. Соня стояла перед дзеркалом; на ній була нова сукня. Її невістка, стоячи навколішки й тримаючи в губах шпильки, щось припасовувала. Сукня з чорного сатину була оздоблена воланами.

Чіпляючи прапор, Аділь-бей не міг не наробити шуму. Соня повернула голову й усміхнулася швидкою загадковою усмішкою, яка відразу ж і зникла з її обличчя. Потім вона щось сказала невістці, і та підвелася, щоб зачинити вікно. На вулиці ще гриміли фанфари. Аділь-бей намагався не чути телефону, а коли нарешті взяв трубку, то було вже пізно.

7

Він не мав сили ані заперечити, ані всміхнутися, коли пані Панделлі сказала йому, складаючи до коробочки карти:

— А знаєте, Аділь-бею, ви починаєте досить непогано грати в бридж! Панделлі відкинувся назад у кріслі, припалюючи ще одну рожеву сигаретку.

В таку пору господар звичайно вже сидів з напівзаплющеними очима й позіхав, чекаючи, поки розійдуться гості. Але цього разу він, навпаки, сказав Джонові, що сидів, як завжди, з розстебнутим коміром:

— Налий собі ще віскі!

У великому, обкладеному кахлями каміні тихо горів вогонь. За вікном лопотів дощ, час від часу було чути, як під вагою струменів аж гуде ринва. У вітальні засвітили гасові лампи — струм уже вимкнули.

— Отже, нашого перського друга сьогодні вранці таки відіслали? — запитав Джон, наповнюючи свою чарку.

— Так, ще й з двома супутниками в купе, — відказав Панделлі. — А ви знаєте, скільки дорогих килимів йому пощастило вивезти звідси за кордон менше ніж за рік? Сто вісімдесят! Я вже не кажу про самовари, ікони та інші художні дрібнички… — Він обернувся до Аділь-бея. — І ваш Фікрет піймався саме на тому, що допомагав йому. Пригадуєте, як у цій вітальні, біля каміна, вони про щось домовлялися? А на другий день Фікрета, як то кажуть, накрила тінь, і досі про нього нічого не відомо. Що ж до пана Амара, то радянці звернулися до перського уряду з вимогою негайно відкликати консула. Сьогодні вранці він поїхав і, як я вже сказав, не сам.

— Чи правда, що його дружина залишилася? — поцікавилась пані Панделлі.

— Вона не була йому дружиною. Цю молодицю він підібрав десь у Москві, коли був там співробітником Ліги Націй. Тому вона й не змогла виїхати з ним до Персії.

М'яке й тепле повітря у вітальні навіювало сон. Відчуття сонливості додавали й два рожевих абажури. Панделлі випростав ноги й задоволено проказав:

— Ось і ще один день минув…

— На Різдво ви будете в Італії?

— «Авентіно» відпливає до Генуї двадцять другого. А двадцять четвертого ми будемо вже у Римі.

Панделлі вже всміхався Генуї, Риму, рідній домівці… На нього чекала двомісячна відпустка. Цього досить, щоб не хотілося спати, щоб усе, що стосується Росії, споглядати цілком байдуже. Йому вочевидь хотілося говорити ще й ще, ділитися своєю радістю з приводу від'їзду…

— Ви недавно повернулися з Новоросійська, Джоне? Це правда, що минулого тижня там виявили людоїдство?

— Там було так, — озвався Джон. — Міліція одержала донос і виїхала за вказаною адресою. Вони знайшли чоловіка, що сидів у льоху перед бочкою з рештками тіл своєї дружини й дочки. Його довелося вбити — він так палко захищав своє добро, що збожеволів.

— Що ви на це скажете, Аділь-бею?

— Нічого.

— Наш друг дуже змінився за ці три місяці, — зауважила пані Панделлі. — Побачивши його в перші дні, я не вірила, що він витримає. Однак він усе ж таки звик. Мені навіть здається, ви трохи поповнішали, Аділь-бею.

Справді, він погладшав. Але це не була ознака доброго здоров'я. Його тіло ставало млявим і пухким, погляд — важким і похмурим. Аділь-бей помітно постарішав.

— Отже, представляти консульський корпус невдовзі будете ви самі.

Аділь-бей спробував ввічливо всміхнутися. Відколи він почав щотижня ходити вечорами на бридж до Панделлі, господиня стала до нього дуже люб'язною. Здавалося, вона вирішила опікуватися ним, захищаючи його від ущіпливих зауважень свого чоловіка.

— Ну, пора з вами прощатися, — сказав Джон, допивши чарку. – Сподіваюся, до вашого від'їзду ми ще побачимося. До речі, я побував на тому судні. Ходімо, Аділю.

Як завжди, Аділь-бей був напідпитку. Вони надягли плащі та калоші й почалапали залитою багном вулицею. Дощ умивав їхні обличчя. Вже почалася осінь, дощі йшли щодня, без просвітку, без жодного промінчика сонця. Багато вулиць перетворилися на бурхливі потоки.

— Ну то що, Аділю?

Дві мокрі постаті час від часу хилились одна на одну, а коли намагались обійти калюжу, то послизалися й штовхались.

— Я слухаю вас…

— Виходить, ви почали пити, га?

— Ні! А чому ви про це питаєте?

— Та так… Може, посидимо трохи в барі?

Аділь-бей здогадався, що має на увазі Джон. Почувши слова пані Панделлі про те, що Аділь-бей дуже змінився, Джон, певно, вирішив, нібито причина цієї зміни — пияцтво. Аж ніяк! А втім, Аділь-бей і сам не пояснив би до пуття, що з ним коїться. Все почалось того дня, коли розстріляли турка, який переводив людей через кордон. Тоді Аділь-бей надзвичайно розхвилювався, але потім якось раптово збайдужів. У нього ніби щось надірвалося всередині.

Наступного ранку він нічого Соні не сказав і взагалі цілий день не розмовляв із нею. За два тижні він жодного разу не попросив її прийти ввечері. За ці самотні вечори обличчя його поволі набуло розм'яклого, байдужого виразу, причину якого Джон і побачив у пияцтві.

Коли Аділь-бей щойно приїхав до Батумі й познайомився з подружжям Панделлі, він ладен був розділити з ними цю частку свого життя, приготовану долею, проте наштовхнувся на порожнечу й навіть певну ворожість. Блукаючи вулицями міста, він намагався злитися з натовпом, але й натовп не приймав його, уникав із ним будь-яких контактів. Вже втрачаючи надію, Аділь-бей ухопився за Соню. Але ніколи він не почував себе таким далеким від неї, як тоді,