Читати книгу - "Зоряні крила"

Крайнєва мусила знайти собі вихід. Почуття безсилля мучило інженера більш за все. Нелюдським зусиллям волі він примушував себе спокійно розмовляти з Дорном і навіть милуватися красою сонячного заходу разом з Мей Дорн.

Він — хлопець, який пройшов важку школу життя в дитинстві, ціною напруженої праці досяг майже фантастичних речей, — мусив тепер цілими днями слухати погану музику, що, наче ріденький сироп, заливала всі куточки будинку.

Його власна енергій, бажання працювати мучили його більше, ніж десять Дорнів разом. Величезна справа, справа його життя владно вимагала віддати їй весь талант, всю енергію, а він мусив цілими днями дивитися на сірий аеродром і нудитися, мріючи про ту хвилину, коли, нарешті, візьме в руки циркуль.

А сонячні порожні лабораторії! немов кликали — приходь, ми чекаємо на тебе. Готовальні на креслярських столах ніби озивалися: ми тут. І він сам мусив скувати свою велетенську енергію, своє прагнення працювати. Він мусив зробити з себе людину без почуттів і талантів, бо інакше кожну хвилину могла прийти страшна і ганебна зрада.

Тут, у витонченому полоні Людвіга Дорна, слово «Вітчизна» стало найяскравішим словом його думок.

Воно ставало цілком матеріальним. За ним відчувалися величезні простори Союзу, він чув щасливий сміх незнайомих земляків, бачив усмішку друзів і широко розплатані крила літаків над Красною площею.

Тепер у нього було багато часу для мрій і думок. Він винайшов і придумав багато незвичайних речей. Реактивні літаки його літали з Москви на Камчатку і поверталися до Києва в один день. Вітчизна лежала перед ним, величезна, велична, — і зрада навіть не могла наблизитися до його думок.

Потім приходив Людвіг Дорн і починав говорити. Він говорив про велику славу, яка чекає інженера Юрія Крайнєва. Малював перед Крайнєвим звабливі картини майбутнього.

Дорн добре знав, що краплі води можуть продовбати найтвердіший камінь. Він говорив кожного дня, намагаючись отруїти думки інженера солодкою і приємною отрутою честолюбства.

Але одного дня, коли Дорн малював привабливу картину майбутнього інженера Юрія Крайнєва, Юрій цілком серйозно спитав, чи не можна буде земну кулю назвати його ім'ям. Якщо Дорн може дати певну гарантію, то Крайнєв, можливо, погодиться для нього працювати.

Дорн розгублено усміхнувся. Хвилину він не розумів, жартує Крайнєв чи говорить серйозно. Потім йому стало ясно — його метод приречено на провал. Він удавано весело розсміявся.

Ні, на жаль, він не може гарантувати такого перейменування.

— Тоді нам ні про що говорити, — серйозно, без тіні усмішки, явно знущаючись, проговорив Крайнєв.

Тоді Дорн змінив тактику, і зміну цю Крайнєв помітив не відразу. Спочатку він відчув навіть полегшення — ніхто не набридав йому з солодкими розмовами про майбутню славу. Такі розмови зараз неймовірно лютили його.

А Дорн змінив тактику, заховав пазури, м'якою лапкою намагаючись одурити Крайнєва. Це була боротьба двох зовсім різних людей. Боротьба старого з новим, сильного і молодого з кволим, але досвідченим.

Треба було знайти вразливі місця в душі Крайнєва, треба було знайти смужки старого, які ще мусили залишатися серед великих масивів молодого, живого і здорового. А потім, залазячи через ці смужки в душу, отруювати волю, ослаблювати її, щоб потім зламати.

Такою була нова тактика Дорна. Юрій не зразу відчув на собі її згубні наслідки. Але Дорн чітко продумав усі деталі своєї атаки. Він провадив її широким фронтом, добре знаючи, що коли здасться Крайнєв, то друзів йото зломити буде легше, а в крайньому разі можна буде обійтися і зовсім без них.

Перший крок був трохи дивним: Дорн звелів змінити музику, яку цілісінькі дні передавали через маленькі гучномовці з патефонних пластинок. І одного дня, коли Волох, Яринка і Юрій сиділи у вітальні, мовчки розглядаючи риб у акваріумі, високі чисті ноти рояля заповнили кімнату. Це був якийсь хворобливий мотив. Ноти стогнали і дзвеніли, ніби переливаючись одна в одну. Вони падали вниз, плакали, щоб, помалу піднявшись угору, передати зойк хворої людини.

Пісня почалася непомітно. Це була навіть не пісня. Розтягнутий речитатив дуже рідко підносився до справжнього співу. Пісня дратувала, вона збуджувала якісь темні почуття, в існуванні яких людина намагається не признаватися навіть собі самій. Вона примушувала хвилюватися — це була мука неподіленого кохання, життя, закінченого надто рано, невдоволення самим собою, великої смертельної нудьги.

Дорн розраховував на те, що у кожної людини мусять бути у серці слабкі струни. Граючи на цих струнах, можна навіть дуже сильну людину примусити слухатися. Дорн не знав, чи є такі слабкі струни в серці Юрія Крайнєва, але розраховував тепер тільки на них.

І, наказуючи змінити музику, він зовсім не думав, що після кількох таких концертів Юрій згодиться працювати. Він вважав би своїм цілковитим успіхом, коли б ці мотиви безсилля розхитали хоч би найменші скріпи, відкрили хоч би мікроскопічні щілини, через які можна було б діяти далі. Здавалося, пісня зробила свою руйнівну справу. У вітальні довго стояла цілковита тиша, коли віддзвеніла остання нота. Потім музика почалася знов.

Вона створювала дивний настрій, і Дорн, виходячи з вітальні, був цілком задоволений. Він навіть усміхнувся. Ця усмішка більше всього турбувала Крайнєва.

«Чому усміхався Дорн?» думав Крайнєв, вириваючись з-під впливу дивного, півдрімотного настрою, створеного піснями.

— Чого сміявся оцей барон? — уже голосно сказав він, ні до кого не звертаючись.

Волох сидів навпроти Юрія і дивився кудись за вікно, на аеродром, де в синяві неба котилося велике і жарке літнє сонце. Яринка напівлежала в кріслі.

— Коли нас щодня частуватимуть такою нудьгою, я помру місяців через два, більше не витримаю, — дуже серйозно і навіть журно сказала вона. — Я не розумію, навіщо такий концерт?

— А тут і розуміти нічого, — встав з місця Волох і підійшов до стіни, де висів маленький гучномовець. — Оця канарейка співає про щастя, а той гад, — він показав через плече великим пальцем, — думає, що нам такого щастя теж захочеться. Чорта