Читати книгу - "Дьондюранг, Олександр Костянтинович Тесленко"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Так, ви були останній. Вас виніс на руках біокібер Доброслав. Ви вже не могли самі йти… З його пошкоджених вазопроводів витікала біоплазма, та він виніс вас, мов малу дитину. А ви кричали з останніх сил: “Чуєте, хлопці! Все гаразд! Земля, наша Земля!”
— Справді? Не пам’ятаю цього. І ніхто мені не розповів.
— Останні години жоден з телекаріусів не працював. Вони були пошкоджені нейтронним потоком. Тож телеінформатори на Землі мовчали… А лікар, що відправляв вас і Доброслава на поверхню, був такий схвильований… Тому про це ніхто і не знає. Та й хіба це так важливо? А ви справді не пам’ятаєте?
Самійло Борунь голосно розсміявся:
— Справді, я нічого не пам’ятаю. Ви мені не вірите?
— Колись не вірив…
— Даруйте, а звідки вам відомі ці подробиці?
— Пробачте, але я… біокібер Доброслав.
— Ви? Доброслав? — все тіло чоловіка напружилося. — І ви чекали десять років, аби сказати мені про це? Чому!? — його очі зволожніли. — Ми всі дуже змінилися, — сказав по паузі. — Чому ми з вами не зустрічалися ці роки? Позаминулої осені в “Континенталі”…
— Пробачте, я гадав, що ви не хочете мене бачити… Я не розумів чому, але так думав… Пробачте, я не вірив, що ви не пам’ятаєте…
— Як ти міг, Доброславе? — Самійло Борунь уже не стримував сліз.
Вони довго дивилися один на одного.
— Це треба бути біокібером, аби так… — крізь сльози мовив Самійло. — Ти дуже змінився.
— Та й вас важко впізнати. Але ми живемо. І я завжди казав собі: то пусте, що він не хоче мене бачити, що він забув про мене. Головне — всі ми витримали, залишилась Земля… І знаєте, в моєму серці ніколи не було зла… Я тоді витримав тільки завдяки вам…
Повісті
ДІТИ НІКОЛІАНА
Ще ніхто й ніколи не міг однозначно твердити, де і з чого починається коріння зла, бо воно ховається чи не в усьому, що існує, і навіть у тому, що лише збирається існувати. Воно чатує скрізь, чекає — чи десь не спіткнеться добро? Воно чекає свого часу, щоб вилитись безборонно, як річка з берегів, і повладарювати коли й не вічно, то принаймні досхочу. Кожен, хто мислить, щомиті повинен прагнути не помилятися навіть у дрібницях, бо навіть у найкращих пориваннях, у найчистіших помислах чаяться непомітні корінчики зла. Біймося не помітити їх!”
(Дьондюранг, “Коріння болю”,
видавництво “Земля”, 2976 рік)
Космодослідник Віллі Джеррі майже все життя прожив одинаком. До цього його змусила робота, яку він любив і якої не зрадив. Бажання літати з’явилося в нього у далекому дитинстві й згодом не пригасало, а розгорялося дедалі дужче. Хлопчаком він утік з дому, залишивши вже немолодих батьків у містечку Тошин, і вступив до косморозвідувальної Академії, блискуче склавши всі іспити. Навчаючись, Віллі зустрічався з дівчиною Анель, вона працювала в редакції невеликої газети. Він вважав, що без неї не зможе жити, а їй видавалося, що без Віллі вона не зможе жити. “Я так люблю тебе, — казала Анель. — Я хочу літати з тобою і описувати всі твої пригоди”. Закінчивши навчання, Віллі вирушив у свій перший політ, а коли повернувся — Анель жила з “талановитим художником”. Вона зустріла його безневинною, дитинною усмішкою і поцілунками:
— О, Віллі, ти так змужнів! Але, знаєш… Я не буду літати з тобою. Я була просто дівчиськом. У мене зараз така гарна робота… І ось познайомся — мій чоловік…
Відтоді Віллі Джеррі про сім’ю більше ніколи не думав.
Проте на схилі років, передчуваючи хай ще й не швидкий, але, безумовно, невідворотний фінал, повернувшись із чергового польоту, він звернувся в Інститут генетики з проханням виростити йому сина. Потім замовив на Інканському комбінаті біокібера Бетсі й поселив її разом з малюком у місті Білозера. А сам знову літав. Маленький хлопчик бавився різноколірними камінцями, які батько привозив з далеких планет. Завжди поруч — біокібер Бетсі, турботлива й запопадлива.
— Цей камінець твій тато привіз із Центурії, Ніколь. Ось ти виростеш…
— А коли він повернеться?
— Через три роки, Ніколь.
— А де моя мама?
— Ніколь, я не раз уже тобі розповідала: мислячі істоти з’являються на світ по-всякому — одних народжують мами, інших вирощують із клітин, третіх синтезують у бароретортах, це біокібери, ще інші монтуються як машини, це просто кібери…
— Я це все знаю, Бетсі.
— То чого ж ти запитуєш?
— Чому мене не народила мама? У нас у класі в кожного є мами… І тільки я один із клітини… Чому?
— Твій тато — космодослідник. Він весь час літає десь далеко-далеко, і якби в тебе була мама, вона б дуже сумувала за ним.
— І я за ним дуже сумую. Я не пам’ятаю татового обличчя.
— А якби в тебе була мама, ви
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Дьондюранг, Олександр Костянтинович Тесленко», після закриття браузера.
