Читати книгу - "Стрітеннє: Книжка гуцульських звічаїв і вірувань, Марія Миколаївна Влад"

Дудєк (1882 — 1958) записав багато пісень, казок, колядок, народних звичаїв. Ще один посібник В. Шухевича — фольклорист, культурно-освітній діяч Дмитро Єндик (1869 — 1952) учитель із сусіднього з Розтоками села Тюдева. Він збирав фольклорно-етнографічні матеріали, а його дружина — відомості про народну медицину та гуцульські вірування.

Цей список можна би продовжити. Але справа не в цім. Погляньмо, скільки Гуцульщина мала одержимих дослідників (з-поміж них і нетитулований наш сучасник — відомий краєзнавець Петро Арсенич), а де всі їхні праці? Чи хоч одна гідно видана за радянського часу? Кожному знайшлася якась гана, ярлик, тільки б не пустити між люди їх історію. Така доля нашого українознавства. Скинемо все на часи застою. Але і в час гласності не дуже квапимося випускати книги на волю, най би ще там полежала який рік, як уже пролежала вік...

Прикро щоразу відкривати уже відкрите і заховане як навмисно. Кому би не хотілося знати про княжі часи у наших горах. Бо в селах над Черемошем з люстрації королівщин (опису державних земель) з 1565 — 1566 та 1570 років подибуємо прізвища: Хомчич, Хведич, Ковалик, Гримак, Босак, Братан, Тапчин, Власин, Теченя, Юрченя, Думка, Медвідь, Обух, Боклаг, Смук, Головка. Всі прізвища в реєстрі чотириста літ назад українські. Дивно, що нема прізвищ на -як, -юк (Ганцяк, Гарасим’юк), що найпоширеніші тепер серед гуцулів. У деяких, поданих у люстрації, прізвищах відчувається чуже походження, але різко виражена етнографічна приналежність — Угрин, Волошин. Це зауважує і доктор Крип’якевич. У цих селах цілком відсутні на тоді польські, єврейські, німецькі прізвища. Вони згадуються поодиноко лише у двох містах над Прутом — Снятині та Коломиї. І це пояснюється тим, що євреї починали брати у свої руки оренди мит, млинів і коршем, але це був тільки початок.

А головним заняттям населення було скотарство. “Там за Коломиєю, — доносять нам урядові записи 1565 p. — є досить лісів і пустинь, в яких люде з ріжних сіл пасуть вівці і свині цілий рік, особливо як зродиться жир (букове жирне насіння. — М. В.) на буковині; роблять там собі кошари, себто обори(!), на помешкання. А звичайно там пасуть вівчарі з таких сіл: з Ланчина, Печеніжина, Ключева, Сапоровського (Шепарівець?), Лючої, Березова і з інших шляхетських сіл”. В іншому записі: “У тім Снятинськім старостві є великі ліси до границі волоської й угорської, де з гір течуть ріки Черемош з іншими великими ріками. В тих лісах є дуже багато буковини, ялини й іншого дерева, на котрому буває омела; як на буковині зародить жир, заганяють із посторонніх сіл шляхетських і староства свині на пасовисько і роблять там собі пастухи кошари для худоби й там проживають; з того буває велика користь”.

Податкові описи 1515 року подають відомості про кількість овець у різних селах, що свідчить вже на тоді розвиток вівчарства: у Березові-Горішнім — 100, у Березові-Долішнім — 250, у Лючі — 200, в Делятині — 150, у Микуличині — 200, у Печеніжині — 200, у Уторопах — 100, у Пістині — 200.

Небагато? Але ж і села ці молоді, з невеликим числом родин — від 10 до 50.

“Там, за Коломиєю, в роках 1420 — 1460 одна по одній виринають оселі — чи справді нові, чи вперше письмово згадані? — Печеніжинці, Ключів, котрими спершу володіють галицький делян Іван Коля, а згодом українські шляхтичі Олекса та Василь. Над рікою Рибницею згадуються Рознів (Рожнів) і Рудники. Це в куті між Прутом і Черемошем — звідси Кути, Покуття. Село Кути також записано над Черемошем, коло нього Рибно — на них мали привілеї ще від Ягайла сини Жиінмонта Бєняги та Індрих. Але десь поміж цими селами значиться село Здвижин чи Звижин, якого тепер нема. Може, то нинішня Слобідка? Вона на тім місці. Далі під горами є Косово (Косів). Поскільки це вже давно знаний центр гуцульського народного мистецтва, варто на Косові зупинитися докладніше. Спершу це було село, а в 1579 році уже записано два священики у Косові — один в селі, другий у місті. І в наші часи є село Старий Косів коло райцентру Косів. Село Косів спочатку належало до державних земель (королівщини), а 1424 року відомий з історії князь Свидригайло, що дістав від брата — короля Ягайла частину Галичини, подарував Косів волохові Максимові або Владові Драгосиновичеві. У Косові є монастир (і тепер є Монастирище), при границях потоки Воловець і Ходосів, гора Стіжки, Дубина (славна дотепер косівська Дубина!), пасіка, обочини гір — видно, як широко розлягався Косів. У 1472 році тут була уже соляна копальня. На початку XVI століття Косів переходить до рук шляхтичів Марка та Максима Шумлянських. Десь близько 1570 року постає Косів-місто Початок дав йому снятинський староста Тенчинський, який “посадив містечко” (гарно сказано, як про дерево), що мало зватися Риків.

З доброї волі старости у місті побудувалися 60 господарів. Але місту не пощастило — упалося в погані руки пана Язловецького, який казав своїм слугам “розметати” містечко. Згодом Косів було відновлено. І добру славу рознесли про нього коломийці не лише галицькі, а й київські, лівобережні — по всій Україні.

Можна здогадуватися, що людські осідки опанували наперед родюче пониззя Прута, а звідти посувалися поволі долинами Бистриці, Прута і Черемошу у глиб гір. Гори вабили багатством жиру у букових лісах. Ще за моєї дитячої пам’яті школярі збирали восени смачні зерна букоЕого,жиру, там же, в лісі, ми його лущили і поїдали. Жир давав ситість повоєнним зголодженим дітям, але від нього сильно боліла чомусь голова... Притягували також багатства незайманих полонин. Сама назва підчорногірської полонини Дземброня — може, найдавніша серед топонімів — десь із тих ще часів, коли у нашій мові були сонорні звуки і казали “дзембр” замість “зубр”. Збереглися свідки давніх укріплень: Город під Косовим, Городище за Брус-турами, Городище коло Іспаса, Городище поблизу Тюдева. Від монголо-татар чи ще раніше зведені? Є ж і Татарський потік, або Кривавий потік, що не доходячи Сокільської скали. Кажуть, що ординці заповнили своїми трупами той звир і не вода, а кров чуріла потоком у Черемош, але далі в гори так і не пробралися. Але то було пізніше, а ми говоримо про княжі часи. Шкода, що українські історики мало про Гуцульщину згадують. Навіть Микола Костомаров, описуючи князювання Данила