Читати книгу - "220 днів на зорельоті, Георгій Сергійович Мартинов"

Зустріч, що мало не стала фатальною, відбулась о двадцять першій годині п'ятнадцять хвилин. Я тільки-но зібрався піти в каюту на відпочинок, коли несподівано включився автомат радіопрожектора. Дрібний дзвін наповнив зореліт, і серце мимоволі стиснулося від усвідомлення близькості несподіваної небезпеки.

З самого відльоту із Землі ще ні разу не лунав на нашому кораблі грізний сигнал.

Стрімголов пролетів повз мене Камов і кинувся до пульта.

Я не ринувся за ним, а залишився там, де мене застала тривога. Пайчадзе, який був у цей час біля вікна, завмер на місці, не зводячи очей з командира. Моє тіло напружилося в чеканні команди, готове негайно виконати її.

Але ніякої команди не було.

Корабель несподівано здригнувся, і мене сильно вдарило об стіну. Страшенний гуркіт тугою хвилею вдарив у вуха. Думка про катастрофу майнула на коротку секунду, а в наступну мить я вже зрозумів, що трапилося: Камов без попередження ввімкнув один з двигунів. Вперше я почув цю роботу без шолома…

На щастя, цей страхітливий гуркіт тривав не більше п'яти секунд. Знову настала тиша, і я відчув себе вільним від несподіваної ваги. У мене паморочилося в голові і дуже дзвеніло у вухах. Я бачив біля пульта зосереджено серйозне, але спокійне обличчя Камова і зрозумів, що невідома небезпека минула. — До лівих вікон! — крикнув Сергій Олександрович. — Мельников, до зйомки! — і припав до перископа.

Я кинувся до кіноапарата, вмонтованого в ліву стінку корабля і, ще нічого не розуміючи, миттю відкрив об'єктив, увімкнув стрічку. Потім з гарячковою швидкістю схопив переносну камеру і відчинив «своє» вікно.

Спочатку я нічого не бачив. Як завжди, темна безодня була всіяна безліччю немигаючих зірок. Усе було як завжди.

Та ось попереду нас із-за борта корабля почала виступати яскраво освітлена ламана лінія краю якогось велетенського предмета. Він швидко збільшувався, виростаючи на очах, і, здавалося, з неймовірною швидкістю летів прямо на корабель.

Я бачив химерні нагромадження скель, гострі виступи, глибокі чорні тріщини — виблискуючу в сонячному промінні колосальну гору, готову роздушити маленький зореліт, який безстрашно мчав їй назустріч.

Мить — і безформна брила зрівнялася з вікнами корабля, закривши собою весь видимий простір. До неї було так близько, що, здавалося, варто простягнути руку, щоб доторкнутися до світлосірої поверхні, по якій, стрибаючи через скелі і провалюючись у глибокі ущелини, з блискавичною швидкістю промчала тінь нашого корабля.

Показався нерівний, ламаний край, і вся маса немов розтанула в просторі позад нас. Видіння зникло з незбагненною швидкістю. Знову спокійно сяяла зоряна глибина світу. Неосяжна порожнеча розгорнулася навколо корабля, і здавалося, що й не було ніколи потворного уламка, який промчав мимо і мало не припинив нашого космічного рейсу.

Все тривало не більше двадцяти секунд. Приголомшений і навіть трохи зляканий, я машинально перестав крутити ручку і зупинив автомат. Знімать було більше нічого.

Камов глибоко зітхнув. Його обличчя було дуже бліде. Він витягнув хусточку і стомленим рухом витер лоба.

— Що це було? — тихо спитав я Арсена Георгійовича.

— Астероїд, — відповів Пайчадзе. — Одна з карликових планеток, невідома земним астрономам.

— Ми перші побачили її і… так близько, — сказав Бєлопольський.

— На таку зустріч був один шанс із мільйонів, — сказав Камов, — але я ніколи не пробачу собі моєї самовпевненої заяви, що вона неможлива.

— Навіщо так говорити? — сказав Пайчадзе. — Побоюватися зустрічі з астероїдом треба за орбітою Марса. Там їхній головний пояс. Поблизу орбіти Землі вони бувають рідко. Те, що сталося зараз, цілком винятковий, надзвичайно рідкісний випадок.

— Але цей найрідкісніший випадок міг коштувати вам життя, — сказав Камов.

— І вам також, — сказав Бєлопольський. — Запобігти такому зіткненню сучасна техніка ще неспроможна. Коли б воно сталося, то ніхто не був би винний.

Камов декілька секунд мовчав,

— Ви, звичайно, маєте рацію, — сказав він. — Я звинувачую себе тільки в тому, що говорив про неможливість зустрічі. Це корисний урок і не тільки нам, але й усім зореплавцям майбутнього. Хто чергує біля пульта?

— Я, — відповів Бєлопольський.

— Продовжуйте чергування! Сказавши це, Камов вийшов з обсерваторії.

— Ви збиралися відпочити? — звернувся до мене Пайчадзе, коли за командиром корабля зачинилися двері. — Ходімо разом. На сьогодні вистачить. Нічого цікавого більше не трапиться.

Ввійшовши в каюту, ми зручно розташувалися в своїх сітках по обидва боки круглого вікна..

— Я все думаю про фразу Костянтина Євгенійовича, — сказав я. — Пам'ятаєте, він сказав, що сучасна техніка неспроможна відвернути таку сутичку. Але хіба не можна з'єднати радіопрожектор з яким-небудь автоматом, котрий при появі перешкоди змінив би напрям корабля, встановити на кораблі щось на зразок автопілота?

— Такого приладу немає, — відповів Пайчадзе. — Що можливе на літаку, — те неможливе на космічному кораблі. Не забувайте, що ми летимо по інерції. Двигуни не працюють. Щоб змінити напрям польоту, треба ввімкнути їх. Попередньо розрахувати, — чи зіткнеться тіло, що появилося, з кораблем чи ні, в який бік треба повернути корабель, ніякий автомат не може. Поки що не може, — додав він. — У майбутньому такий апарат буде.

— Про це я не подумав. Лишається тільки радіти, що випадок сприяв нам.

— «Випадок»! — повторив Пайчадзе. — У нашого командира вірне око, тверда рука. В момент зустрічі я спостерігав один об'єкт прямо попереду і, коли з'явилася ця маленька планетка, помітив її одразу ж після сигналу тривоги. Вона була праворуч і вище від лінії нашого польоту. Зіткнення було неминуче. Її траєкторія перетинала шлях корабля. Кожний на місці Камова повернув би вбік, але Сергій тільки загальмував корабель настільки, щоб пропустити планету перед носом зорельота. Потрібно мати безпомилковий окомір і великий спокій, щоб відважитися на такий маневр. Адже в нього не було жодної секунди на роздум.

Арсен Георгійович говорив зовні спокійно, але я звернув увагу, що він назвав Камова на ім'я. Це траплялося тільки тоді, коли Пайчадзе був дуже