Читати книгу - "Чорні зорі, Володимир Іванович Савченко"

вкриті чорним металом, що якось дивно виблискував під сонячним промінням. Доки офіцер набирав код із літер електричного замка, Х’юз марно намагався подряпати метал на башті шматком кременю. Вебстер глузливо стежив за ним.

— Нейтріум? — спитав його генерал.

Вебстер кивнув головою.

— Це… атомна броня?

— Так. Розраховано на пряме попадання атомної бомби.

— Гм… — генерал скептично примружився. — Ви хочете сказати, що… побажали б бути в цій башті, коли б на неї скинули, скажімо, десятикілотонну плутонійову?

“Він, здається, мало що тямить”, подумав Вебстер і відповів:

— Принаймні, краще в ній, ніж біля неї… Та справа не в цьому: “телескоп” можна наводити й керувати ним на віддалі. А нейтріум-броня розрахована на те, щоб керування не вийшло з ладу після атомного вибуху над ковпаком.

— Ага! — Генерал хотів іще щось запитати, та саме в цю мить увімкнувся й завив у замку електромотор: баштові двері почали повільно розсуватися.

Всередині подібність башти до астрономічного павільйону зникла. Генерал і Вебстер стояли на краю величезного чорного диска, з середини якого вгору, до купола, стриміло трохи схилене двадцятип’ятиметрове дуло. Воно звужувалося в перспективі і трималося не тільки на цьому диску-лафеті: від стін і купола башти до нього сходилися тонкі чорні нитки; вони обплутували дуло, немов спиці велосипедного колеса.

Офіцер, поморочившись біля вмурованого у стіну щита, увімкнув освітлення. Але в башті, як і раніше, було похмуро; дуло, диск, нитки вилискували якимсь чорним світлом. Внизу, біля самої основи дула, неясно виднілися складні пристрої.

— Увімкніть тумблер — “щілину”, Стіннер, — кинув офіцерові Вебстер. Голос його прозвучав глухо й не відбився, як на це можна було сподіватися, луною від стін башти. — Там, знизу, ліворуч на щитку…

Знову приглушено загули електромотори, і в куполі з’явилася й повільно почала розширюватися смуга синього високогірного неба.

Генерал поглянув навкруги, побачив металеве сидіння біля кутомірного обладнання і важко опустився на нього. Потім звернувся до офіцера, який стояв віддалік:

— Ви вільні… е-е…

— Майор Стіннер, — підказав Вебстер.

— Так-так. Ви вільні, майоре.

Стіннер пішов. Генерал запалив цигарку, помовчав якийсь час, потім звів очі на Вебстера:

— Я вже чув про те, що сталося під час випробувань “телескопа”… Одначе мені хотілося б, щоб ви, докторе, виклали мені саму суть цієї, так би мовити, невдачі. Коротко, будь ласка.

Вебстера дратувало, що цей вискочка-генерал не по дбав навіть про те, щоб вони обидва сиділи й розмовляли як рівний з рівним. Проте, сісти більше було ніде, і він, щоб не стояти перед генералом в позі підлеглого, також закурив і почав ходити туди й сюди по диску. Голос його звучав сухо й гордовито:

— Суть нескладна: порочний сам принцип такої стрільби. Земля, знаєте, куляста, і траєкторія міжконтинентального снаряда повинна бути майже паралельною поверхні планети. Точкою влучання в цьому випадку є місце перетину двох майже паралельних кривих, що, як відомо з геометрії, є річ дуже непевна… — Він затягнувся димом, поглянув скоса на Х’юза: той кивав головою. — Отже, щоб поцілити в певне місце земної кулі, треба гранично точно розрахувати напрям і швидкість снаряда. Крім того, швидкість ця повинна бути близькою до критичної — сім і дев’ять десятих кілометра за секунду. Перейшовши її, тіло почне обертатися навколо планети невідомо який час…

Вебстер, здавалося, забув, що пояснює генералові. Він уже говорив голосно й жестикулював, ніби перед ним була аудиторія.

Х’юз ритмічно кивав, показуючи рожеву лисину, старанно причесану рідкими сірими пасмами з скронь, і кидав оцінюючі погляди на довготелесу постать, що ходила перед ним. Він непомітно посміхнувся: всі ці вчені бундючаться і намагаються напустити туману, доки їх не схопиш на гачок. “Земля, бачите, куляста…”

— Надати необхідної точної швидкості й кута траєкторії — справа досить складна, — вів далі Вебстер. — У затворі цього “телескопа” здійснюється ланцюгова реакція, що відбувається майже із швидкістю некерованого атомного вибуху. Ясно, що регулювати її й температуру в десятки тисяч градусів, яка розвивається при цьому, надзвичайно важко. А швидкість снаряда, як я вже казав, може перевищити межу в сім і дев’ять десятих і тоді… з’являться “супутники”. Ми були загіпнотизовані надзвичайними можливостями нейтріуму і на якийсь час забули про цю небезпеку. Коли ж проект “телескопа” був уже готовий і тут приступили до будівництва павільйону, ми помітили, що при обчислюванні “азіатських траєкторій” не все виходить як слід… Я доповідав генералові Хорду, вашому попереднику, сер, про це ускладнення, але він чи то нічого не зрозумів, чи надміру поклався на господа бога….

Х’юз перестав кивати і спохмурнів: йому не сподобалася така згадка про бога.

Вебстер вів далі:

— Хорд посилався на те, що нині, мовляв, треба якнайшвидше протиставити щось балістичним ракетам росіян, довести їм, що і в нас є не менш могутня зброя; що час не терпить і він, Хорд, не допустить зволікання робіт через якісь там перестраховницькі переобчислення.

— Так-так… — співчутливо пихнув димом генерал.

— Одне слово, коли торік ми зробили три перших спробних постріли в зону Антарктиди, туди не попав жоден із снарядів: один шубовснув в океан невідомо де, два інших перейшли критичну межу. Через два тижні їх збили росіяни…

— Але ж ці снаряди зробили в світі величезний ефект?! — підняв пальця Х’юз. — О-о, яка тоді була воєнна кон’юнктура! Отже, випробування не можна вважати невдалим, любий док… Гаразд, скажіть мені, що ви збираєтесь робити далі з цією гарматою?

— Нічого… — Вебстер знизав плечима. — На жаль, нейтріум не піддається переплавці.

— Гм… — генерал, замислившись, запалив нову цигарку. —