Читати книгу - "У ЛІСАХ ЛЕМКІВЩИНИ, Іван Дмитрик"

були потомлені і не виспані після цілонічного маршу, але спати ніхто не міг. Вогнів розкладати нам не дозволено. Щоб цілком не задубіти від зимна, ми тупцювали між смереками, але холод паралізував нас усе більше й більше. Тільки за кілька годин, коли верхи гір зайшли мрякою, нам дозволено розкласти вогники.

На протилежному боці гори від нас був невеличкий присілок Калинів, усього кілька хат, порозкиданих далеко одна від одної. В самому кінці присілка стояли дві хати, віддалені від інших на який кілометр. Задубілі від холоду стрільці почали просити сотенного, щоб дозволив розквартируватися в хатах і хоч трохи загрітися. Сотенний категорично відмовив, мовляв, ворог тільки на те чекає, щоб по наших слідах піти облавою. Але коли деякі старшини висловили думку, що безпосередньої небезпеки нема, а буде гірше як стрільці занедужають, то сотенний нарешті погодився, щоб сотня стала на квартири в тих двох хатах на кінці присілка. З однією частиною він пішов сам в одну хату, а з другою відправив бунчужного.

Хата, в якій ми примістилися, з вісімдесят осіб, - була невелика, мала тільки одні двері, і, як звичайно в тих околицях, була сполучена із стайнею. За хатою були глибокі яруги, засаджені смерековим молодняком, а далі починався ліс. Коло хат і на дорогах ми розставили застави і стійки, а під хатами алярмових.

Жвава господиня поралася коло печі. Господар, старий і хворий на ноги, лежав на печі. Коло нього грілися троє дітей у віці від семи до чотирнадцяти років. Діти з цікавістю приглядалися нам і нашій зброї, а господар пояснював їм, що ми українське військо і боремося з москалями. Як виявилося, господар був їхнім дідом; батько, насильно змобілізований, служив у Червоній Армії.

Знадвору чути було кроки алярмового, що ходив під хатою. Стійкові чергувалися щогодини. Не зважаючи на те, що наказано гостре поготівля, стрільці повідкладали зброю, а згодом, трохи зігрівшись, почали дрімати. По хаті розносилось сопіння втомлених людей.

Стрілець Зірка, старий досвідчений вояк, саме вийшов, щоб змінити стійкового, як зненацька за вікном пронизливо закрякав ворон. Мене огорнув панічний страх, і я кинувся витягати свою рушницю. До хати з криком вбіг стрілець Зірка, а за ним посипались серії з автоматів. Кулі наскрізь прошили спорохнявілу стіну, і, мабуть від запальних куль загорілась стріха. Перші кулі вбили господаря і одну дитину. Двох інших дітей стрільці стягнули на долівку. Господиня впала навколішки і тихо ридала.

В хаті настало пекло. Всі полягали на землю, один на другого, бо не було місця. Чотовий Вовк, схопивши кулемет, з одчайдушною відвагою став у вікні, сипнув градом куль по ворогові та крикнув нам, щоб ми не зважали на кулі, бо й так нам тут буде кінець. На його поклик кілька стрільців схопили кулемети і рушниці і почали обстрілювати ворога через вікна, через діри в стінах і в дверях. Кулеметники верещали, щоб подавати їм запасні стрічки, але не так легко можна було знайти щонебудь у тісноті. Під нашим вогнем ворог був примушений відступити. Стрілянина на хвилину затихла.

Тим часом ті з наших, що були на горищі, пробили діру в стрісі, стрибнули на землю з того боку, де ворог не наступав, і почали стріляти. Це й був той вирішальний момент, який нас врятував. Ворог уже не міг підійти із своїми гранатами до хати, і вони розривалися на подвір'ї.

Своєї торби я вже не шукав, тільки переповз через поріг до комори і потягнув за собою кілька рушниць і кулемета. Зброя придалася, бо більшість стрільців, що лежали в тій коморі, були з голими руками.

В коморі було дуже темно, бо вікна там не було. Полум'я огортало хату з різних кінців, а дим виїдав очі. Крім тріскотіння кулеметів і крику людей нічого не було чути. Мене потягнув за руку стрілець Колос і сказав, що мусимо за всяку ціну проламати стіну і вирватися надвір, бо інакше пропадемо тут за цапову душу. Ми як один сперлися плечима об стіну і з усіх сил намагалися її звалити. За хвилину стіна затріскотіла, захиталась, бруси вилетіли надвір і в комору вдарив струм ясного денного світла. Ще кілька зусиль і діра була проламана. Двоє стрільців схопили кулемети, один став в одному розі, інший в другому. Тепер ми засипали кулями подвір'я і тим примусили більшовиків відступити трохи до лісу.

Стрілець, що стояв коло мене, з розмахом вискочив через діру в стіні і побіг в сторону кущів на узліссі. Він з великою бравурою сипав направо й наліво вогнем зі своєї папаші, але по кількох кроках серія із дехтяра скосила його. Другий стрілець добіг майже до кущів, але і його не обминули ворожі кулі. Та це нас не відстрашило. Все інші стрільці вискакували по одному і по кількох надвір, а ті, що залишилися в коморі, прочищували їм шлях, обстрілюючи ворога. Ті, кому пощастило добігти до корчів, ховалися за ними і в свою чергу обстрілювали ворога. Одному сміливцеві вдалося навіть перенести кулемет, і з того моменту щастя почало перехилятися в наш бік. Ворожий вогонь на нашому відтинку почав слабнути. Це був сигнал, щоб з комори вискочила більша група стрільців, а за ними дехто з тих, що були в хаті. Їм торували дорогу наші кулемети.

Прийшла черга і на мене. Відбезпечивши гранату, я вискочив з комори і кинув її в той бік, звідки ворог нас найбільше обстрілював. Не звертаючи на ніщо уваги, я прожогом перебіг з комори до корчів. Я не чув як розірвалася ґраната, як серія з ворожого кулемета обірвала мені полу шинелі та каблук чобота. Допавши до корчів, я й не стямився, як стрімголов покотився в яму. Я присів з друзями в кущах, і ми почали обстрілювати ворога.

Через діру в стіні комори далі вискакували стрільці і щасливо добігали до нас. Наша група в кущах і запас зброї збільшувалися.

Від сторони другої хати, що в ній був сотенний з рештою сотні, пролунали густі кулеметні серії в наш бік, але вони скоро припинилися. Зате виникла якась стрілянина поза нами, далеко від нашої яруги, але і цей вогонь не завдавав нам ніякої шкоди.

Найбільше нам перешкоджував кулемет, якого більшовики