Читати книгу - "Заповіт мисливця, Рудольф Рудольфович Лускач"

ми стояли перед будинком Сидоровича й чекали, поки він повернеться з пасовища. То був кремезний старик, привітний і не скупий на слова. Він теж розповідав про знаменитого пса з гіркотою і хвилюванням — видно було, що ще й тепер, майже рік по тому, він ніяк не міг примиритися з його втратою.

Тит Андрійович закінчив свою розповідь, і в кімнаті запала тиша. Та й не дивно. Це була справді найдивніша пригода, яку тільки пам'ятав хто-небудь у цих краях. Олег сидів тихо й смирно, потирав підборіддя й час від часу позирав на мене. Чекав, видно, що я скажу. Я признався не криючись, що під час розповіді Тита Андрійовича в мене іноді мороз пробігав по спині.

Не завадить, певно, ще дещо додати про вовків — про справжніх. У нас, у Чехословаччині, де вовки не водяться, люди навіть не уявляють, якої шкоди завдають ці звірі народному господарству там, де їх багато. В неозорих степах, горах, лісах та па полях Радянського Союзу цих хижаків завжди було багато, хоч їх повсякчасно винищували.

Під час Великої Вітчизняної війни радянський народ кинув усі свої сили на боротьбу проти німецьких фашистів, і не дивно, що саме тоді вовки дуже розплодилися. Сотні тисяч мисливців було мобілізовано в армію, а всі сили тилу були спрямовані насамперед на забезпечення потреб фронту. Для вовків настало безтурботне життя, і тільки після війни, коли мисливці знову перемінили автомати, кулемети та гармати на мисливську зброю, боротьба проти вовків відновилася.

Вовки живуть, головним чином, у тих місцевостях, де є худоба — коні, свині, вівці. Але трапляються вони і в тундрі, де нападають здебільшого на північних оленів; зустрічаються вовки і в Арктиці. Тисяча дев'ятсот тридцять восьмого року на острові Врангеля було спіймано дев'ять вовків; ці небезпечні бродяги дісталися туди двохсоткілометровим шляхом через льодові поля й крижини. В горах вовки живуть і взимку, бо сніг там твердий, а подекуди його взагалі здуває вітер, і це дає змогу сірим хижакам успішно переслідувати муфлонів, козерогів, сарн, оленів та іншу дичину.

Вовків ділять по областях, у яких вони водяться, тому що життєві умови накладають свій відбиток на зовнішність цих звірів.

Північні вовки — найбільші, і шерсть у них світло-сіра. Сильні й великі також лісові вовки, які носять темні шуби, тоді як вовки, що живуть у степах і поблизу пустель, порівняно невеликі й відрізняються довгими ногами та рудуватою шерстю. В горах Сибіру і на Далекому Сході живуть так звані руді вовки, які дістали своє ім'я за кольором шерсті: вони темно-руді. У забайкальських вовків довгі, закручені, наче в шпіців, хвости, годі як в інших вовків хвости короткі й витягнуті або звисають, наче обрубок.

На відміну від собак, у всіх вовків на задніх лапах коротка шерсть. Довга шерсть обтяжувала б їх узимку, бо сніг, у якому хижакам доводиться пересуватися, примерзав би до неї і заважав би бігати.

Але, як не дивно, трапляються люди, що захищають вовків, вдаючись до різних досить сумнівних доводів. Передусім вони посилаються на те, що багато тисячоліть тому вовк зробив людству велику послугу — він, мовляв, був прабатьком багатьох порід мисливських, службових і сторожових собак. Далі ці «заступники» твердять, що вовки здійснюють у природі так званий «природний добір» — винищують слабких і хворих тварин, залишаючи на плем'я тільки сильні та витривалі екземпляри, з якими вони не можуть так легко впоратись.

Проте розумні люди дотримуються іншої думки і відповідають на це: дякуємо вовкові за собаку, але хижаки нам не потрібні. Добір слабких та хворих звірів здійснюють мисливці, а не вовки, які часто знищують і вагітних самиць, і молодняк. Під час ожеледі вовки знищують кожного звіра, який тільки потрапить до їхніх пазурів, від сарни і до лося, не цікавлячись їхнім станом здоров'я й витривалістю.

Захист вовків був би надто дорогою втіхою для колгоспів та державних господарств, які розвивають тваринництво. Будь-яка сентиментальність щодо вовків шкідлива.

За даними, які я чув од мисливців, у Радянському Союзі щорічно винищують п'ятдесят — п'ятдесят п'ять процентів фактичної кількості вовків. Проте їх число, незважаючи на це, лишається таким, що боротьба проти вовків — завжди дуже актуальна справа.

Навесні, коли прокидається природа і після кількох місяців білої тиші всюди лунають радісні голоси птахів, багато хто ввечері за селом прискорює ходу, коли з лісу долине вовче виття. Вовк-батько виє басом, вовчиця-мати — тенором, а вовченята скавулять або підвивають гавкаючи. Цей дивний концерт означає, що вся сім'я вийшла на полювання і тато з матір'ю навчають багатообіцяюче потомство нападати на свою жертву й душити її. Спочатку вони полюють поблизу лігва, згодом віддаляються дедалі більше і нарешті вже не повертаються до своєї нори. Старі вовки йдуть своїм шляхом, а до молодих приєднуються вовчата сім'ї минулого року. Влітку ці вовчата жили вже цілком самостійно — вони багато чого навчилися, і тепер молода зграя починає кочувати. Чужих вовків вони вважають за непроханих гостей, і тим дорого обійшлася б спроба познайомитися з молодою зграєю ближче. Тому-то чужі вовки й намагаються уникнути зустрічі з тими семи-або десятичленними зграями молодих войовничих зухвальців, які кожної миті ладні розпочати люту бійку навіть з старим вовком, якщо тільки той заступить їм дорогу.

Влітку вовки жирують, та коли випадає сніг і стада рогатої худоби — овець, коней і свиней переселяються до закритих приміщень, вовки розширюють межі району своїх ловищ до п'ятдесяти і більше кілометрів.

У глибокому снігу вовкам важко бігати. Тому вони ходять звичайно один за одним, ступаючи по слідах переднього вовка. В півтемряві, коли забарвлення вовчих шуб майже зливається з оточенням, вони виходять на розбій, вештаючись по шляхах між селами.

«Взимку вовка годують ноги», — говорить старе російське прислів'я, і це справді відповідає дійсності. Довгими зимовими ночами вовкові доводиться долати багато кілометрів, перш ніж він уполює якогось роззяву-собаку або пробереться в кошару. Коли-не-коли пощастить зграї схопити й задушити лося і навіть обережного дикого кабана. А іноді вовк цілісіньку ніч пробігає, так і не вполювавши нічого, і голодний залягає в снігу серед глибокого лісу. Перш ніж вмоститися, він довго крутиться на одному місці, щоб витоптати собі глибше лігво.