Читати книгу - "Серця трьох, Джек Лондон"

тільки-но одержав нову телеграму. Конче потрібно затримати цю свиню Френка поза Нью-Йорком ще на місяць, якщо не назавжди. І, оскільки я розумію сеньйора Рігана, останнє ще краще. В разі успіху й вам буде непогано.

- Та ви досі ще не сказали мені, скільки ви вже дістали та скільки маєте дістати,- допитувався начальник.

- Про це ми особисто домовлялися, і сума не така вже й велика, як ви гадаєте. Сеньйор Ріган досить скупий, скнара, та й годі. І все ж таки я чесно поділюся з вами, якщо нам пощастить.

Начальник поліції кивнув головою і спитав:

- А дістанете ви бодай тисячу золотих доларів?

- Гадаю, що так. Безумовно, цей ірландський спекулянт дасть не менше. Значить, матимете п’ятсот доларів після того, як Френк залишить свої кістки в Сан-Антоніо.

- А може, то буде сто тисяч доларів? - не вгавав начальник.

Торес засміявся, наче це були жарти.

- У кожному разі більше, як тисячу доларів,- не заспокоювався начальник.

- Може роздобритися,- відповів Торес,- та й докине ще п’ятсот доларів; тоді половина їх, як я казав, також буде ваша.

- Я зараз же їду до в’язниці,- заявив начальник.- Покладіться на мене так само, як я на вас. Ходім! Поїдемо разом. І ви побачите, як я підготуюсь до зустрічі з Френком Морганом. Я ще не забув стріляти. До того ж я скажу трьом вартовим цілитися тільки в нього. То цей грінго хоче штурмувати нашу в’язницю, га? Ходім! Нема чого зволікати.

Він підвівся й рішуче жбурнув геть цигарку. Та не встиг він дійти й до середини кімнати, як якесь обшарпане хлоп'я, спітніле й захекане, схопило його за рукав і заскиглило:

- В мене є новина. Заплатіть мені за неї, ваша милосте. Я біг цілу дорогу.

- Я пошлю тебе до Сан-Хуана, хай стерв’яки поживляться твоїм падлом,- була відповідь.

Хлоп’я спершу злякалось тієї загрози, а далі набралось одваги, спонукане порожнім шлунком, злигоднями життя й жадобою добути кілька монет, щоб купити квиток на найближчу кориду.

- Не забудьте, що я приніс вам цікаву новину, сеньйоре. Я мчав цілу дорогу, аж дух мені забило, як ви й самі бачите, сеньйоре. Я вам розкажу, та тільки ви не забудьте, що я гнав щосили й повідомив вас перший.

- Добре, шельмо, добре, не забуду. Але тобі гірше буде, коли я запам’ятаю. Яку ти там новину приніс? Напевно, вона й шага не варта. А коли так, ти не радий будеш, що на світ народивсь. І Сан-Хуан здасться тобі раєм проти тої кари, що я вигадаю для тебе!

- В’язниця...- забелькотів хлопець.- Чужий грінго, якого вчора мали повісити, висадив у повітря стіну в’язниці. Угодники божі! Дірка зробилась така, як дзвіниця у соборі. І другий грінго, схожий на нього, той, що мали вішати завтра, утік з ним крізь ту дірку. Перший сам витяг його з камери. Я бачив на власні очі й зараз же побіг до вас щодуху, мчав усю дорогу й ви не забудете...

Та начальник поліції вже повернувся до Тореса й грізно глянув на нього.

- По-вашому, той сеньйор Ріган буде надмірно щедрий, коли заплатить ту суму, яку обіцяв? Він повинен дати нам вп’ятеро, вдесятеро більше, бо ті клятенні грінго ламають наші закони, наші порядки і навіть в’язничні мури!

- Я принаймні гадаю, що це даремний переполох, тільки пушок, який показує, куди дме вітер і які у Френка Моргана наміри,- пробурмотів із вимушеною усмішкою Торес.- Адже то я подав йому думку штурмувати в’язницю!

- В такому разі ви з сеньйором Ріганом заплатите мені за пошкоджені мури,- заявив начальник і по недовгій паузі додав: - А проте я ще й тепер не йму цьому віри. Це ж неможливо. Навіть божевільний грінго не міг би зважитись на таке.

До зали, розштовхуючи цікавих, що почали були вже збиратися навколо начальника поліції й Тореса, вбіг вартовий Рафаель із рушницею в руці і з закривавленим лицем - кров точилася з рани у нього на голові.

- Нас розбито,- були перші його слова.- В’язниця майже зруйнована. Динаміт! Сто фунтів динаміту! Тисяча! Ми сміливо стали на захист в’язниці. А тут якраз вибух - тисяча фунтів динаміту! Я втратив свідомість і упав, не випускаючи з рук рушниці. Прийшовши до пам’яті, я розглянувся навкруги. Решта всі - хоробрий Педро, сміливий Ігнасіо, відважний Августіно,- всі лежали коло мене мертві.- Йому слід було б сказати: «п’яні», та через свою палку латиноамериканську натуру він оповідав про катастрофу так, як бачив її у своїй буйній уяві.- Вони мертві. А може, й не мертві, а тільки приголомшені. Я поповз до камери Моргана - аж вона порожня. В мурі була неймовірно величезна дірка, і крізь неї я виповз на вулицю. Там збігався народ. Зібралася сила люду. Та грінго вже втік. Я розмовляв з одним хлопцем, що все бачив, їх чекали коні, й вони поїхали до берега, біля якого стоїть шхуна з напнутими вітрилами. Вона чекає на них. На сідлі у Френка Моргана торба з золотом. Так каже хлопець, що бачив її. Великий лантух.

- А дірка? - спитав начальник.- Дірка в мурі?

- Більша за лантух, куди більша! - відказав Рафаель.- Та й лантух величезний. Так каже хлопець. І він у нього прив’язаний до сідла.

- Моя в’язниця! - скрикнув начальник поліції, витягуючи з-під одежі кинджал, захований під лівою пахвою. Він підніс його так, що руків’я з майстерно вирізьбленою постаттю Христа виглядало, мов справжній хрест.- Свідчусь усіма святими, я помщуся! Моя в’язниця! Наше правосуддя! Наші закони! Коней, коней! Хлопці, швидше коней! - Він обернувся до Тореса й крикнув злісно, хоч той і не казав нічого: - До ката сеньйора Рігана! Мені хоч би своє повернути! Мене ображено! Мою в’язницю зруйновано! Мої закони - наші закони, друзі,- знехтувано! Коней, коней! Відберіть їх у кого-небудь на вулиці! Швидше, швидше!

 

 

Капітан Тріфзен, власник «Анджеліки», син індіянки з племені майя 10 і ямайського негра, походжав по тісній палубі своєї шхуни. Вдивляючись у берег біля Сан-Антоніо, звідки відчалював, повертаючись до судна, його човен з пасажирами, шкіпер міркував, чи не втекти йому від цього навіженого американця. Чи,