Читати книгу - "Сині етюди, Микола Хвильовий"

навіть ужалив: «Чого ж ти така неплакатна?» Вероніка сказала: «Не вік дивитись плакатне; треба, Стефан каже, подивитись глибше. Виросла досить з того часу. Не мала дівчина».

Дядя Варфоломій глянув на неї й раптом зрозумів:

«Вероніка жона». І згадав якийсь портрет з Третьяковської галереї...

...Це було вчора...

...А зараз пахло свіжим хлібом, а з вулиці пахло бензолом. Стефан подивився у вікно.

- Йшла в калошах на босу ногу, без хустки, в якімсь архаїчного покрою пальті. Йшла, похиливши голову, біля бюста Артема по пустельній доріжці саду. Покликав:

- Вероніко!

- Я.

Коли увійшла, обняв, довго держав в обіймах, і довго не говорили. Гладив її каштанове волосся, матове обличчя й сувору скидку на чолі.

Синій весняний вечір танув.

-...Чого не ходиш, Вероніко? Що за фокуси?

Сказала, хоробливо усміхнувшись:

- По твоїй проповіді живу, брате: треба дивитись глибше на життя.

Стефан спитав про поїздку:

- Ну, як, говорила з ним?

- Знаю.

- Що ж ти?

- Нічого!

Стефан сказав:

- Ну, ми ще з тобою поговоримо.

Потім нахилився під кровать і дістав чоботи.

- Надягай.

Вона одхилила його руку.

Стефан незадоволено подивився:

- В ролі страдниці?

- Так.

Хотів переконати, говорив, переконуючи, агітаційне:

- Глупо. Ти хочеш ближче до маси, але цим ти тільки одриваєшся від неї. До кого в робітників антагонізм - до інтелігенції? Помилка. До тих, що ходять у чоботях? Помилка. От до кого: до тих, що хочуть підробитися під них. Скажи щиро: «Я - інтелігент», працюй щиро, і маса буде поважати тебе.

Вероніка зітхнула і сказала:

- Стефане! Це риторика, фразерство.- І тут же скинулась: - Проте я кажу неправду. Не так. У нас, брате, одна путь, але різні доріжки. Я йду по цій, ти по тій - десь зійдуться.

- Вероніко...

- Ні, Стефане, ти мене не переконаєш... У тебе єсть чай?

...Стефан вийшов. Вероніка сіла й дивилась на портрет Мікель-Анджело. Прийшов Дема. І чути було, як ростуть дні, і хотілось слухати вітру.

...А вітер на арфі грав, як у книзі «Золотий гомін». За городом шуміли слобожанські степи. Степи творили буйну весну, і щастя їм, як вагітній матері, що рожає в перший раз.

Дема сказав:

- Коли я намалюю цю велику річ, у якій відчуваю «сьогодні»? Як легко було писати картину на тему «повстання».

Стефан сказав:

- Ясно. Героїчні будні важче написати, ніж героїчне свято.

Вероніка сказала:

- Демо! Ти митець революції, а от «сьогодні» ти й не напишеш, тому що «сьогодні» є зовсім не те, що каже Стефан. Не героїчні будні, а героїчне терпіння. Зрозумієш - напишеш.

Стефан сказав:

- Це патетика. Це твої босі ноги в калошах, Вероніко!

- Може.

...Розмову кинули - увійшов дядя Варфоломій. Він прийшов з Донецького вокзалу, з синього шуму. Він остаточно був радий, що нарешті й Вероніка тут, бо завтра якраз іде потяг на закинуту станцію. Дядя Варфоломій був певний, що Стефан умовить Вероніку, і він жартував.

...Дядя Варфоломій говорив:

- Послухайте старого. Треба їхати. Боятись нічого: у нас все «благонадьожно». Більше. Скажу по щирості - матеріялізм. Як у свій час носили винниченківські сорочки, так тепер наше глухе місто поринуло в матеріялізмі. Якась пошесть. Підеш у гімназію - матеріялізм. Підеш у просвіту - матеріялізм. Навіть в автокефалії про матеріялізм чуєш, словом, цілком «благонадьожно»... А наша, так сказать, генерація старих зубрів, що ведуть свою родословну від Грушевських, Петлюр та інших - цих, знаєте, елегантних панів та паничок з орієнтацією на першу паризьку моду, цих скоро не буде. Де дінуться - Бог його знає. Напевне тільки це: незабаром станем іхтіозаврами, матеріялом для археологів... Їдемо, Вероніко - цілком «благонадьожно».

І тут же дядя Варфоломій подумав про курочок: «Гарно б завести!.. І вся ця суєта житейська... Охо-хо! Позіхнув і ретельно перехрестив уста.

Тоді Вероніка сказала:

- Демо, сюди не заходила Христина?

- Ні.

- Ну, так мені треба йти. Сьогодні на Поярних Посьолках спектакль.

Дядя Варфоломій скинувся; щось закричав, заверещав.

Вероніка мовчала. Дядя Варфоломій покликав у сіни Стефана. Як же так? Завтра ж потяг! І рішили йти з нею.

...Вийшли всі на ґанок. Небо відходило в даль. Зорі творили нечувану загірну симфонію. Пішли до ріки. Дядя Варфоломій проводив до берега, останні - з Веронікою на спектакль. Коли виходили за город, дядя Варфоломій, що йшов позаду всіх, покликав Стефана. Розмахував руками, хвилювався.

...З города сунулись вози. Перекликались у вогкій весняній імлі. На сході стояла чітка зоря. Пахло (Дема казав) цедрою з лимона. В далині густо розкидані були заводські огні. Дема творив сентименти:

- Це не від Луки, а від повстання. З нього одна глава на мотив: «гей, долиною, гей, широкою козаки йдуть». І це тому, що я чую далекий тупіт фантастичних коней. Тому, що положила на моє серце головку малюсенька дівчинка, і я бачу народження нового життя.

...Вероніка мовчала.

Тоді промовив Стефан:

- Вероніко, тобі холодно в калошах. Ти хоч би чулки наділа.

Близько підійшла, подивилась в очі й тихо, але чітко й суворо сказала:

- Брате, не глузуй. Я з тобою не буду стрічатись.

Стефан подумав і кинув:

- Добре. Але скажи мені: ти чула що-небудь про аристократизм духа?

Вероніка сказала:

- Чула.

...Підійшов Дема.

- Про що ви говорите?

Стефан:

- Про цінності: Евклідову на площині і Лобачевського на сферичній поверхні.

- Ну, це не про мене писано.

...Нарешті й ріка. Підійшов і дядя Варфоломій. Десь чиркнув сірник - у весняній ночі стояли два цигаркові огники. Далеко на Поярних Посьолках співали дівчата.

Поїдуть туди, до Христини. Це з книги дум народніх: ходять бояни невідомих комун і співають вечірню молитву, коли жевріє свіча загірного сонця:

- Слава в верхів'ях революції і на землі радість! І чути ще боянову молитву під тихий акомпаньямент земного хору - весняного шуму. Стоїть чітка віфлеємська зоря. Боян дивиться в даль і тихо каже: «... твоє життя, ти, твої руки, твій кожний день - це агітація невідомих комун. Чого ж вони хочуть від мене? Невже я вирву своє чингальне серце, невже я зможу погасити цей надзвичайний ранковий пожар?» І пише діва - жіночий ватажок - наказ. І, звичайно, вона добре знає, що Христина й без неї це знає, і, мабуть, у неї теж горить серце, коли бачить Христину, і вона не може погасити пожар своєї