Читати книгу - "Гетьман Іван Виговський, Нечуй-Левицький"

було заводити i бiблiотеки, й школи, а тепер один Бог вiдає, що буде з нами. Погано, пане Виговський, погано!

В той час в дверях кабiнету з'явилась Олеся, в ясно-блакитному, як весняне небо, лiтнику. Це убрання, делiкатне й ясне, незвичайно гарно приставало до її русої коси та бiлого лелiйного лиця. На шиї в неї лиснiло дороге материне намисто з перлiв, в ушах сяли сережки з брильянтами. Нiчого не було на нiй колоритного, але делiкатнi тони убору дуже приставали до її лелiйного бiлого лиця та русої коси. Олеся була схожа на пишну майську мiсячну нiч з її делiкатними тонами та сутiнками. Виговський звеселив її своїм приїздом: в неї щоки посвiжiшали, вкрились рум'янцями. В очах аж сяла радiсть.

- Прошу до снiдання, бо вже сонце височенько пiдбилось вгору, а ми з тiткою, вибачай нам, дорогий дядьку, трохи заспали. Певно, пане Йване, ти вже голодний?

- Спасибi вам! Поснiдаю з добрим апетитом, - обiзвався Виговський, i вони пiшли в столову кiмнату, де Павлина Рудницька ждала їх з снiданком.

Пiсля снiдання Виговський вийшов з Стеткевичем в залу i приступив просто до дiла, оповiстивши, що вiн сватає його небогу i що небога вже дала йому своє слово ще в Києвi.

- Я вже перечув про твоє сватання i через Павловську, i через князiв Любецьких. Я догадався, чого ти забився в таку далеч, в Мокрани. Але скажу тобi, пане генеральний писарю, що з твого сватання нiчого не вийде. I я, i моя рiдня, порадившись, постановили не видавати Олесi за тебе замiж.

- Чому ж так, шановний пане добродiю? Я люблю панну Стеткевичiвну, i вона мене любить...

- То що ж! Шляхтянка, та ще й високого роду, козаковi не пара. Шукай собi, пане Виговський, козачки, гарної, простенької, хазяйновитої. В вас простi звичаї, в вас простацька обстава, в вас вiйськове мiсто, неспокiйне, як вiйськовий табiр серед степу в час вiйни. Не хочемо ми видавати за тебе нашої небоги. Вона iншого роду, звикла до iншої обстави, до iншого товариства. Погано, погано буде їй в вас.

- Чого ж погано? Я чоловiк з достатком. Маю добрi доходи. Посланцi з усяких держав надаряють мене багатими подарунками. Обставу панна Олена заведе в мене, яка їй буде до вподоби.

- Нi, нi, нi! Погано, пане писарю! Погано для неї буде! Iншi люди, iнше суспiльство, iншi звичаї, iнше в вас усе. Вона занудиться в вашому Чигиринi.

Слуга попросив Стеткевича вийти на двiр до економа, котрий прийшов до його по дiлу. Старий Стеткевич вийшов з зали. В той час Олеся вскочила в залу i почала розпитувати в Виговського, що одповiдав йому старий дядько.

- Те, що й Любецькi: не видамо! Погано в вас буде для неї, та й годi. Знаєте що, Олесю! Як тiльки я виїду конем з двору, ви звелiть осiдлати собi коня та й виїжджайте з двору в гай нiби на прогуляння. Я вас ждатиму в гаю. Побiжимо на конях до Києва та й повiнчаємось, бо я бачу, що уся ваша значна рiдня йде проти мене. Ще мушу вам сказати от що. Гетьман вже слабує й швидко помре; його син Юрiй ще молодий хлопець. Тим часом, поки Юрiй скiнчить науку в Київськiй колегiї, козаки виберуть мене за гетьмана. Будете гетьманшею!

- Я згодна! - промовила Олеся. - Сяду на коня, як тiльки дядько засяде за свої соцiнiанськi книжки в кабiнетi, i дожену вас. Приїдемо до тiтки Павловської та й повiнчаємось, - сказала Олеся, подаючи руку Виговському. - Нема чого вважати на мою рiдню, бо через неї я нiколи не пiду замiж.

Виговський обняв i гаряче поцiлував Олесю. Олеся почервонiла, але на її виду, в очах ясно виявилась смiливiсть i завзятiсть сливе козацька.

- Я напевно знаю, що моя рiдня буде противитись нашому шлюбовi i нiколи не згодиться на його. Я виїду слiдком за вами, нiби на прогуляння. Нiхто не зверне на мене уваги, бо я часто сама гуляю конем по гаях кругом села, - сказала Олеся.

Виговський звелiв осiдлати свого коня i почав прощатись з старим кальвiнiстом.

- Вибачай менi, шановний добродiю, що я не згоджуюсь оддати тобi в козацькi руки Олесю. Попрощаємось i розiйдемось з миром i ласкою, - промовив старий Стеткевич на прощаннi.

Вийшла й Олеся, i її тiтка Павлина i розпрощались з Виговським. Як добра господиня, Павлина винесла в торбинi гостевi на дорогу харчi: печену тетерю, паляницю, пироги й мнишики i прив'язала торбину до сiдла.

- Будете їхати нашими пущами день i не вглядите нi одного села, нiгде не знайдете й шматка хлiба. Споживайте на здоров'я та й мене згадуйте, - сказала Павлина, втираючи сльози.

Олеся вже сказала тiтцi, що вона виїде з дому i наздожене Виговського, а потiм повiнчається з ним в Києвi.

- Ото й добре зробиш! Якби я була так зробила, як мене хотiв мiй жених викрасти в батька, я була б ввесь вiк щаслива, - сказала Павлина. - Тiльки буде менi жаль за тобою, Олесю! Тепер я зостанусь сама з старим паном Христофором, а вiй вже мене нiчим не розважить. Ох, горенько менi!

Перегодя, як Виговський виїхав з двору, а старий Стеткевич засiв за книжки, Олеся послала тiтку, щоб вона звелiла конюховi осiдлати коня для поїздки по гаях. Незабаром кiнь стояв в дворi осiдланий. Олеся впала на плече тiтцi Павлинi i заплакала. Павлина залилась слiзьми.

Олеся перебiгла через сiнцi, скочила на коня i тихенько промовила:

- Тiтко! Я й не тiкаю з дому; я просто їду без дозволу дядька до Києва, до тiтки Павловської. Прощайте! Прощайте!

Олеся помаленьку виїхала з двору, поволi об'їхала тiк, а як тiльки вона в'їхала в гай мiж рiдкi дуби, тодi торкнула коня острогами. Гарячий кiнь полетiв, нiби стрiла, тiльки дуби замигали в очах в Олесi. Вона оглянулась i кинула очима на зчорнiлий старий палац, що миготiв мiж дубами та липами, вглядiла високi виводи, тонкi криничанi журавлi, i її взяв за серце жаль. Їй не шкода було суворого дядька, котрий обрид їй своєю мораллю та вчiнням; їй було жаль за тiткою Павлиною, доброю, веселою, красномовною та говорючою, котра розважала її зимнiми вечорами оповiданнями то про святих, то про нiмецьких