Читати книгу - "Дороги, які нас вибирають, Юрій Михайлович Мушкетик"

Добряче піднатужившись, склав сесію на п’ятірки, й далі так учився, а вже з другого курсу був персональним стипендіатом. А це було щось! Звичайна стипендія була в розмірі двадцяти одного карбованця. А я отримував п’ятдесят, отже, після отримання стипендії міг повести товаришів у шалбан «Зелена жаба» й там пригостити їх по сто грамів та по кухлю пива, в яке вливалася горілка, щоб краще «брало», й наїстися майже досхочу пиріжків з горохом. А потім бродили по ботанічному саду, розмови були відверті до спідньої сорочки, і зривали ми мріями піднебесні сфери й почувалися геніями. Бо ще й писали вірші.

І, звичайно, не міг не закохатися в однокурсницю.

Усьому найкращому я завдячую своєму другові, в майбутньому талановитому байкареві Анатолію Косматенку, який пробув дев’ять років у війську рядовим і приніс з війни в солдатському мішку не запасні підметки до чобіт, а книжки, зокрема Андрія Малишка і Володимира Сосюри. Насамперед він показував приклад серйозного вивчення української мови, яку тоді всіляко зневажали і якою нехтували. Український дух (мова і пісні) панував тоді тільки на українському відділенні, найперше в нашій кімнаті. Однак цей дух становив загрозу для його носіїв. Так, коли я був на четвертому курсі, забрали в табори студентів третього курсу, бо в кімнаті співали тільки українських пісень і говорили, як нелегко живеться в колгоспах їхнім батькам. Пізніше вони повернулися і дехто відновив навчання, але майже кожен привіз із Сибіру якщо не епілепсію, то туберкульоз. Вони швидко повмирали. Один з них на прізвище Волощук помер по дорозі в село, залишився, здається, тільки Адаменко, той з Довженкової Сосниці.

Я теж зачепився за деякі задери. Одного разу в молодшого студента по моїй кімнаті знайшли під подушкою томик Грінченка зі студентської бібліотеки. Грінченко не був заборонений, лише таврований як український буржуазний націоналіст. Отож, чому читав Грінченка, а не Миколу Островського чи Рилеєва, і хто тобі його порадив? Переляканий хлопець вирішив обпертися на авторитет персонального стипендіата, й назвав моє прізвище. І мене почали тягати по університетських інстанціях, та все ж обійшлося. Іншого разу сталася більша прикрість, пов’язана з моєю громадською кар’єрою. Я був головою фізкультурного бюро відділу. О, та моя посада… Суміш гіркого і смішного. Бо ж життя бідне, хлопців на відділі мало. Яка там фізкультура! І от на університетських змаганнях ми виступаємо втрьох: відповідальний за фізкультурну роботу від партбюро Карпо Швачко, від комсомольського бюро – Юрій Петренко і я. Естафета 4 по сто метрів. Четвертого немає. І я мушу бігти два етапи – другий і третій. Суддя на другому етапі біжить за мною: стій, зупинися, а я біжу. Врятувала химерна пригода, бо ніхто на мене не дивився: у Петренка тріснула резинка трусів, і вони з ноги полетіли на трибуну, а плавок у той час не було. Після цього стрибки з жердиною. Швачко: «йди». Але я затявся, бо ж до цього ніколи не тримав у руках жердину. Як і Карпо, який запитав у суддів, за який кінець її тримати. Впав пикою у тирсу, відпльовується, а суддя: «вторая попытка, студент!». І вихований, добрий Карпо попер його матом.

А на цю посаду я потрапив незвично. На першому курсі був комсомольський крос, ми бігли довкола Центрального стадіону, який був на ремонті, огороджений дошками. І от біжу я в батьковій шинелі, в кирзаках до самого заду, й бачу у паркані дірку, і, як сільський житель, знав, що мусить бути друга з протилежного боку. І пірнув у неї, вибіг з того боку, де тільки наближалися кращі бігуни. Я підхопив поли й побіг. І судді на фініш дивувалися і охали зі своїми хронометрами: в шинелі, у кирзаках і отакий час!

І та ж фізкультурна кар’єра заледве мене не згубила. Пізніше, через два роки, мав бути комсомольський крос на честь річниці Жовтня. Перед цим зібрали відповідальних за фізкультурну роботу від партійного і комсомольського бюро, а також голів спортивного бюро. Крос – через два дні. І я наївний, сам зі студентської гущі, підвівся і сказав, що до річниці Жовтня ще далеченько і варто перенести крос на день-два, бо за два дні видаватимуть стипендію і студенти можуть на крос не з’явитися (а студенти, особливо наприкінці місяця, перед стипендією, жили впроголодь). Так воно і сталося: як і очікувалося, ніхто не прийшов бігати. Але ж треба було знайти цапа відбувайла. Це – я. Зірвав комсомольський крос. І мене просто на комітеті й виключили з комсомолу. А це, відомо, вело за собою й відрахування з університету. Через два дні викликали на засідання бюро райкому. Мабуть, я мав жалюгідний, нещасний вигляд, а може, члени бюро райкому не любили нашого університетського занозистого вождя, теж члена бюро райкому, але всі проголосували проти виключення. Все скрутилося за три дні, на відділі ніхто й не знав про цю халепу.

У цілому ж я був сумлінним, дисциплінованим студентом і дуже боявся як партії, так і комсомолу. Отож і спортивну роботу тягнув з усією відповідальністю. У жодному спортивному виді я не мав високих результатів, але тягнув на середняка скрізь, бо ж був звичним до роботи селюком.

Ось факультетські змагання з шахів. Маємо грати з командою механіко-математичного факультету, де половина першорозрядників і навіть є один кандидат в майстри спорту. Ми домовилися, що наші гірші гравці сядуть за перші дошки, а кращі – за останні: може, таким чином і здобудемо очко-друге. Але ніхто не хоче сідати за першу дошку проти кандидата у майстри. І я вмовляю одногрупника, однокімнатника Петра Сингаївського: ми в кімнаті нещодавно навчили його правильно розставляти фігури на шахівниці. І я обіцяю йому за гру повести в їдальню і нагодувати не лише борщем і вінегретом, але й шніцелем з пляшкою пива і цигарками «Казбек». Зрештою Петро погоджується. А треба було бачити Петра: імпозантна фігура, буйні кучері, а що вже самоповага, аж до пихи; якось, вже значно пізніше, я був у видавництві, й забігає Михайло Стельмах, а він був такий: «пасочка», кожному люб’язно тисне руку: «здраствуйте, здраствуйте», й тут заходить Петро, знічев’я всім подав руку й пішов до сусідньої кімнати, Стельмах до мене: «Хто це такий?».

Я як капітан команди мусив сісти за другу дошку проти їхнього капітана, першорозрядника. Він досить швидко виграв у мене. А на першій дошці Петро на п’ятому чи шостому ході підпер під бій свого слона, кандидат у майстри задумався: очевидно пастка, візьму, а через три-чотири ходи буде мат. І не бере