Читати книгу - "Нарис історії України. Том 2, Дмитро Іванович Дорошенко"

Взявши булаву, Виговський зовсім і не титулував себе тимчасовим гетьманом, а правив, як справжній гетьман. Більшість істориків, опираючися на оповіданнях Самовидця, приймає тимчасовий характер вибору Виговського на гетьманство, але в останні часи виникла була суперечка: чи Виговського справді вибрано відразу гетьманом, чи тільки тимчасовим регентом? С. Наріжний виступив із думкою, що Виговський був лише регентом і сам себе за такого вважав (наприклад, він не мав ґенерального писаря й виконував сам гетьманські й канцелярські обовязки в одній особі) і, яко такий тимчасовий «булаводержець», являється одинокою постаттю в українській історії. Це становище не справжнього гетьмана, а лиш тимчасового регента, було, на думку Наріжного, слабим місцем Виговського, яке підкопувало цілу його політичну карієру. Л. Окиншевич також схиляється до погляду про реґенство. Натомість М. Петровський, на основі сучасних джерел, рішуче доводить, що обрання Виговського на гетьмана відбулося зразу, в один день, і що Виговський став повним гетьманом від самого дня свого обрання.

Іван Остапович Виговський був найближчим співробітником і найдовіренішою особою великого гетьмана. Родом український шляхтич із Овруцького повіту на північній Київщині, він учився в Київо-Могилянській колеґії, служив юристом при ґродському суді в Луцьку, потім намісником луцького староства, був членом братства й великим ревнителем православної віри. Війна 1648 року застала його в польському війську. Під Жовтими Водами він попав у татарський полон, але був викуплений самим Хмельницьким. Він вступив на козацьку службу й за кілька місяців уже став ґенеральним писарем, себто міністром закордонних справ або канцлером. З того часу він був нерозлучним помічником Хмельницького. Виговський виявив блискучі дипльоматичні здібності, а при тому щиру відданість справі будування й скріплення української держави. З ним вступили на українську службу й чотири його брати: Данило, Костянтин, Федір і Василь. Усі вони віддали рідному краєві великі послуги на полі військової й дипльоматичної діяльности, а двоє з них, козацькі полковники Данило й Василь, головами заплатили за вірність Україні, замучені в московській неволі.

В ролі найближчих дорадників і помічників Виговського виступає ряд талановитих представників української шляхти, що звязала свою долю з долею української держави, а серед них найпомітнішою постаттю є (Юрій Немирич). Як і Виговський, родом із північної Київщини, Немирич одержав блискучу освіту (в Голяндії, в Оксфорді й Кембріджі й нарешті в Парижі). Він був автором кількох учених праць із історії й теольоґії. Вже батько Юрія прийняв протестанство в формі так званого аріянства, а сам Юрій був гарячим його прихильником і взяв ближчу участь у заснуванні аріянської академії в Киселині на Волині. Він брав участь у війнах з Швецією й Москвою й був вибираний послом до сойму. На початку 1657 року вступив Немирич на українську службу й виявив себе щирим прихильником політичних плянів Хмельницького. Щоб не різнитися від свого народу вірою, він став православним. Розцвіт його політичної діяльности припадає саме на час гетьманування Виговського. Брат Юрія, видатний артилерист свого часу, Степан Немирич, зробився, як побачимо, «ґенералом артилєрії Великого Князівства Руського».

Корсунська рада мала значіння не тільки в справі вибору гетьмана, але також і для зміцнення міжнароднього становища України під новим гетьманом. На раду прибули посли від Швеції, Польщі, Австрії, Туреччини, Криму, Семигороду, Молдавії й Волощини. В часі засідань ради було нарешті оформлено союзний договір із Швецією, на основі якого король Карл Х Ґустав зобовязувався добитися визнання незалежної України Польщею, прилучення до неї всіх західньо-українських земель і посунення границь української держави аж до Прусії. Від Литви до України мало бути прилучене воєвідство Берестейське й Новгородське аж до Березини. Одночасно був поновлений союз із Кримом і Туреччиною, а до Москви вислано посольство з повідомленням про вибір нового гетьмана й з проханням підтвердити договір 1654 р. Виговський, як і Б. Хмельницький, не хотів сам перший розривати з Москвою. З Польщею заключено перемиря.

Шведсько-український союз не мав практичного значіння й проіснував дуже недовго. Річ у тому, що Швеція була заклопотана війною з Данією й мусіла евакувати польські землі. Курфірст бранденбурзький, який спочатку воював разом із шведами проти Польщі, тепер, коли досяг свого, коли Польща відмовилася від усяких прав на герцоґство Прусію й визнала її за курфірстом, не мав уже причини воювати, далі; навпаки, надмірний зріст шведської потуги ставав для нього самого небезпечним. Тому, помирившися за посередництвом Австрії з Польщею, курфірст бранденбурзький почав намовляти до того самого й український уряд. Він вислав до Чигирина спеціяльне посольство з пропозицією свого посередництва між Польщею та Україною. Поляки з свого боку робили всі зусилля для того, щоб вернути собі Україну, обіцяючи їй як найширшу автономію, майже самостійність, аби лиш залишився якийсь державний звязок Польщі з Україною. В цім напрямку працював при Чигиринському дворі талановитий польський дипльомат Беньовський.

Та хоча корсунська рада й закінчилась успішно для Виговського й зміцнила його становище на гетьманстві, одначе скоро виявилось, що проти Виговського існує сильна опозиція. Насамперед з того було незадоволене Запорожжя, яке тепер, по смерті Хмельницького, підвело голову. За старого гетьмана воно не відогравало хоч трохи помітної ролі. Коли відбувалася присяга московському цареві, Хмельницький не вважав потрібним привести до присяги запорожців на тій основі, як він пояснив москалям, що запорожці — люди незначні, «маленькі». Але ці «маленькі» люди завжди давали в себе притулок усім незадоаоленим елементам, колись проти польського, тепер проти українського гетьманського уряду. Тут появлялися, як ми бачили, навіть претенденти до булави. Але залізна рука Хмельницького держала Запорожжя в міцних руках. Тепер по його смерті запорожці заворушились і виступили з претенсіями, чому їх не покликали до участи, як вибирали гетьмана. Запорозький кошовий Яків Барабаш звернувся до Москви з доносом і скаргами на Виговського. До Москви ж. апелював і другий опозиціонер, полтавський полковник Мартин Пушкар, який сам марив про булаву. Полтавський полк, сусідній із Запорожжям і перейнятий його духом, піддержував свого полковника. Про Виговського писалося в Москву, що він «лях» і замишляє запродати Україну полякам. В такому самому дусі провадилась агітація проти гетьмана й на Україні.

Не задовольняючись агітацією проти гетьмана, запорожці почали робити наїзди на сусідні гетьманські полки й грабувати заможніших козаків. Тоді Виговський наказав бльокаду Запорожжя, заборонивши привозити туди харчі та зброю. Запорожці мусіли скоритись, але не вгамувались.

Все це було дуже на руку московському урядові. Він через своїх агентів уважно стежив за настроями на Україні й спостерігав, що там іде дуже скорим темпом процес клясової диференціяції й загострюються суспільні противенства. Козацька старшина, поповнена представниками української шляхти, робилася фактично упривілейованою верствою,