Читати книгу - "300 миль на схід, Богдан Вікторович Коломійчук"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Палкий соціаліст, тому «Галицький молот» йому й допомагає, — відповіла Емма, стенувши плечима. — У цій організації вірять, що його літальні машини колись допоможуть пригнобленим у боротьбі з буржуями.
— А ще пов’язаний з росіянами. Чи не так?
— Цього не знаю.
— Чому ти везла ці папери до Кракова?
— Було домовлено, що там я передам їх у руки керівникам організації. Вони хотіли, щоб увесь компромат, який зібрали на Лібанського, був у них.
— І тебе ніхто не супроводжував? Дозволили їхати самій?
— Так було краще. Багато кого з них знає поліція, тож нас могли заарештувати в дорозі. А самотня жінка зазвичай не викликає підозр.
— І як ти тепер поясниш їм свою невдачу?
— Це вже не твій клопіт.
Вона застебнула жакет і знову прилаштувала на голову капелюшок.
— Тепер я можу йти? — запитала Емма.
Я кивнув. Мабуть, це було помилкою, але й затримати її не міг.
— Можливо, ще побачимось.
— Якщо й так, то найпевніше, мене зватимуть інакше. І навіть колір волосся буде інший. Можеш і не впізнати.
— Вночі ти підсипала мені щось у склянку. Чи не так?
— Звичайне снодійне, — відповіла вона без жодної вини в голосі. — Воно нешкідливе.
— Тепер зрозуміло, чому я не почув, як ти копирсалася у шафі.
Вона не відповіла. Хвилину ще постояла, дивлячись на мене, а тоді поспішно, мовби боялася, що будь-якої миті я міг передумати, рушила до виходу.
Тепер, коли ці бісові папери повернулись до мене, слід було знайти для них інший сховок. До того ж треба зважати на те, що за мною почали стежити ліворадикали.
Я зібрав документи і склав у власний портфель, яким ніколи не користувався. Це був подарунок Анни. Їй видавалося, що такі речі додають чоловікові солідності. Я намагався пояснити, що волію тримати руки вільними. Це, зрештою, важливо для поліціянта: будь-якої миті може знадобитися зброя чи хоча б власні кулаки, але їй це було невтямки. Лише раз, аби догодити дружині, я взяв портфеля зі собою на службу, поклавши туди недочитану звечора газету, й одразу ж ледь не забув його у сніданковому локалі, де мав звичку пити вранішню каву. Після цього він спочивав у гардеробі аж до сьогодні.
У нашому з ад’юнктом Самковським кабінеті на Академічній, як на сміх, стояла схожа вогнетривка шафа, як і в моєму помешканні. І в ній ми також тримали гору паперів, якими вкрай рідко користувалися. Здебільшого, це були старі справи, які давно вже мали би спочивати в архіві.
Із документів «Справи Лібанського» я найперше переписав собі в нотатник усі його адреси: помешкання, місце служби, місце зібрань його адептів. Виписав також кілька прізвищ, які були відомі контррозвідці. Знову наштовхнувшись у цих рапортах на згадку про Бейлу, відчув, як усередині щось вкололо, наче у шлунок потрапив цвях. Вона повернеться лише за тиждень, отже, часу, щоби вирішити, як бути мені в цьому становищі, я маю достатньо.
Самого ж Едмунда Лібанського, львівського інженера, якого контррозвідка підозрювала в державній зраді, мені вдалося вистежити лише наприкінці наступного тижня. Невисокий чоловік у світлому костюмі з капелюхом-канотьє на голові. Дні були погожі, навіть дещо спекотні, тож для такого вбрання пора була відповідна. З-під капелюха виблискували скельця окулярів. У руках Лібанський тримав теку з паперами. Прямував з Баторія на Зиморовича, очевидно, на сьогодні було призначене засідання Політехнічного товариства.
Наступного дня я простежив за ним від Крайового Банку, де він провів близько години, до кафе «Орфеум». Там він зустрівся із двома незнайомцями і, як мені видалось, передав їм добрячу суму грошей. Утім, зробив це досить необачно, просто прикрив купюри серветкою і підсунув до них.
Я допив каву, підвівся з-за свого столика, який був за десяток метрів від них, і подався на вулицю. Вирішив почекати назовні. За квадранс вийшли двоє незнайомців і попрямували вгору по Казимирівській. Йшли непевним кроком, розглядаючись, мовби боялися загубитись. Найпевніше, були нетутешніми і на ходу пригадували, як дістатись до двірця.
Я трохи випередив їх, ідучи по іншій стороні вулиці, а тоді знову перейшов дорогу і швидким кроком рушив їм назустріч, крокуючи просто посеред вузького хідника.
Коли довго служиш у поліції і щодня маєш справу зі злодіями та шахраями, то поступово переймаєш і деякі їхні навички, якими час від часу потім користуєшся.
Із двома незнайомцями я зіткнувся, мов гарматне ядро з не надто грубою стіною. Чоловіки не були худорлявими — одного з них можна було назвати навіть кремезним, однак ефект несподіванки спричинив очікуваний результат. Вони замахали руками, намагаючись утримати рівновагу. Кремезний брудно вилаявся, інший зойкнув, промовивши тонким голосом «Єзус Марія!».
— Ґречно перепрошую, панове! — вигукнув я з усією театральністю, на яку був здатний. — Мені шкода!
— Дивись, куди преш! — гаркнув здоровань.
Не довго думаючи, я схопив його за комір.
— Хамити мені надумав, скотино? — сказав йому.
Замість відповіді, той спробував звільнитись, міцно вхопившись за мої руки. Обличчя його почервоніло, рот, обрамлений чорнющою бородою, прибрав подоби звіриного вищиру, жили на шиї розбухли й напнулись, як у рисака в повному галопі. Удавши, що піддаюся, я ковзнув руками нижче по його камізельці і, намацавши кишеню, зірвав її разом із папером, який там зберігався, і відступив. Маневр був ризикований, але здоровань, палаючи азартом поєдинку, його не помітив.
— Ходи сюди, сучий сину! — заревів він, виставивши кулаки вперед, доки я непомітно ховав свою здобич до кишені маринарки. — Я з тебе шницля зроблю.
Його товариш, побоюючись авантури посеред міста, намагався заспокоїти здорованя, одночасно жестикулюючи, щоб я забирався геть. Удаючи, ніби також ледь стримую гнів, я знову перейшов вулицю, рушивши далі Шпитальною. Хотілося якомога швидше зникнути з очей випадкових роззяв, що вже зібралися на видовище.
І лише діставшись безлюдного провулка, який виводив далі на єврейський цвинтар, я зупинився і витягнув із кишені свій трофей. Звісно, діяв я навмання, і в руках у мене могло опинитися будь-що: від записки до якої-небудь легітимації. І те, й інше дало б змогу зрозуміти, хто ці люди. Однак розгорнувши сірувато-жовтий аркуш, я побачив перед собою план місцевості, виведений червонуватим чорнилом. Кілька штрихів позначали, очевидно, ліс. Будинки — населений пункт, підписаний як «Борислав». Кілька доріг, що вели до невідомого прямокутника.
Я сердито стиснув зуби. Ця здобич не варта була ризику, хоча… Тепер знаю, що ці двоє звідкілясь із Борислава. І, вочевидь, Лібанський має в тих краях свій інтерес. Зрештою, досить часто проводить зібрання свого товариства у Трускавці. А це поруч.
Спустившись знову до Шпитальної, я перечекав з пів години у найближчій кнайпі, а тоді подався додому. На сьогодні було досить.
Хід справи, як і очікувалось, різко змінився, щойно до Лемберга повернулася Бейла. Зазвичай, наше перше побачення після тривалої розлуки минало палко і майже без слів, однак цього разу розмова
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «300 миль на схід, Богдан Вікторович Коломійчук», після закриття браузера.