Читати книгу - "Карта днів"

із сімдесятих років та позбавленим смаку знакам, на котрих було зазначено назви тих володінь: ОСТРОВИ ПОЛІНЕЗІЇ, РАЙСЬКЕ УЗБЕРЕЖЖЯ, ФАНТАСТИЧНИЙ ОСТРІВ. Коли ми опинились у комерційній зоні острова, то кольори навколо просто вибухнули: укриті рожевою покрівлею крамнички, в яких продавався всілякий дріб’язок: від сонцезахисного крему до чохликів для зберігання охолодженого пива; яскраво-жовті рибальські магазинчики; смугасті навіси агенцій нерухомості. І, звісно ж, бари, їхні «танцюючі» полінезійські смолоскипи, вишикувані рядами, та двері, відчинені навстіж, щоб упустити досередини морський бриз і випустити назовні чийсь скрипучий переспів у караоке пісні Джиммі Баффетта, щоби та «трель» безкінечним потоком котилася собі аж до лінії прибою. Обмеження швидкості було таким офігенним, а дорога була настільки забита сп’янілими від сонця пляжниками, що, їдучи повз караоке-бар, водії мали час попідспівувати. Нічого й ніколи із цього в моєму житті не мінялося. Я міг би, наче під час перегляду довготривалої п’єси, звіряти свій годинник за черговістю дій акторів або за тривалістю окремих сцен – щодня одне й те саме: туристи з Європи, червоні, наче омари, нидіють у тіні тонких, наче олівці, листочків карибських пальм; рибалки з обвітреними обличчями та з пониклими донизу капелюхами й животами, ловлячи рибу, стоять уздовж мосту, наче вартові, та все закидають свою ліску на мілководдя, не відходячи далеко від своїх кулерів фірми «Іґлу».

Із коси ми піднялися на міст, помчавши над мерехтливою бухтою, і зумкотіння наших шин залунало над його металевими ґратами. З мосту ми з’їхали на Велику Землю, цілий архіпелаг із міні-маркетів і ринкових площ, оточених цілим океаном паркувальних майданчиків.

– Який дивовижний пейзаж, – сказала Бронвін, порушуючи режим мовчання. – Чому Ейб із усіх місць у Америці вибрав саме це?

– Флорида завжди була одним із найкращих місць, де легко могли переховуватися дивні, – відповів Мілард. – Принаймні поки порожняки не прийшли сюди з війною. Це була зимова квартира для всіх цирків, і вся центральна частина штату являє собою величезне непролазне болото. Подейкували, що будь-хто, яким би дивним він не був, міг знайти тут місце, щоб остаточно загубитися – тобто зникнути.

Ми залишили позаду бежево-засмагле середмістя та попрямували в бік малолюдних околиць. Там, поза зачиненим торговельним центром, поза недобудованим житловим комплексом, що повільно заростав підліском, виднілися величезні супермаркети. Саме туди ми і прямували. Я звернув на Сосновоборовий шлях, коридор завдовжки з милю, уздовж котрого вишикувалися всі міські платні лікарні, санаторії та інтернати для пенсіонерів, трейлер-парки для тих, кому за п’ятдесят п’ять, та будинки для людей похилого віку. Вся дорога була утикана нехитромудрими рекламними щитами з інформацією про лікарні, клініки невідкладної допомоги та меморіальні парки. Усі в місті називали Сосновоборовий шлях «Хайвей на Небеса».

Коли ми наближалися до великого знака, на якому було зображено коло із сосен, я почав гальмувати, і тільки після того, як уже зробив поворот, спіймав себе на думці, що зробив усе не так. До торговельного центру, куди ми збиралися, вело кілька маршрутів, але, за звичкою, я вибрав саме цей тому, що дозволив своєму розуму літати десь у хмарах, і моя підсвідомість зробила поворот за мене. Якраз тут був в’їзд до Круглого Села, і це був райончик мого діда.

– Упс, не туди, – промовив я, зупиняючи машину і здаючи назад.

Але ледве я встиг розвернутися і знову лягти на попередній курс, Емма сказала:

– Зачекай. Джейкобе… стій.

Моя рука затрималася на перемикачі передач, як раптом мене пронизала невеличка хвиля страху.

– Що?

Емма роззиралася навколо, витягнувши шию, намагаючись розгледіти щось у заднє вікно.

– Хіба це не те місце, де жив Ейб? – спитала Емма.

– Так, воно.

– Правда? – спитала Олівія, нахилившись між пасажирським і водійським сидіннями. – Воно?

– Я звернув сюди випадково, – сказав я. – Я так часто сюди їздив, що це була просто, типу, м’язова пам’ять.

– Я хочу подивитися, – сказала Олівія. – Можна нам роззирнутися навкруги?

– Пробач, сьогодні нема часу, – відповів я, крадькома глянувши на Емму в дзеркало заднього огляду. Я побачив тільки її потилицю, бо дівчина повністю відвернулася, дивлячись крізь заднє скло на кабінку охоронця, котра позначала собою початок дідового кварталу.

– Але ми вже тут, – проказала Олівія. – Пам’ятаєш, як ми завжди говорили про відвідини? Хіба ви ніколи не запитували себе, як виглядав його дім?

– Олівіє, ні, – сказав Мілард. – Це погана ідея.

– Так, – погодилась Бронвін, штовхнувши Олівію, а потім різко повернувши голову до Емми: – Може, не сьогодні.

Олівія нарешті зрозуміла поданий знак:

– Ой. Окей. Ви знаєте, насправді, я вже не…

Я натиснув на сигнал повороту. І щойно я збирався виїхати на дорогу, як Емма на своєму місці нарешті розвернулася вперед.

– Я хочу сходити, – сказала вона. – Я хочу побачити його будинок.

– Правда? – спитав я.

– Ти впевнена? – спитав Мілард.

– Так, – нахмурилась вона. – Не дивись на мене так.

– Як? – спитав я.

– Як наче я не зможу із цим упоратися.

– Ніхто цього не казав, – промовив Мілард.

– Ви так подумали.

– А як щодо купівлі одягу? – спитав я, усе ще сподіваючись виплутатись із цього.

– Я думаю, ми повинні вшанувати його, – сказала Емма. – Це важливіше за одяг.

Ідея робити гастроль до напівпорожнього будинку Ейба видавалася ну ніяк не здоровою, але в цей момент було б жорстоко виступити проти неї.

– Гаразд, – сказав я неохоче. – Лиш на хвилину.

А щодо інших, то, гадаю, їм було просто цікаво дізнатися трохи більше про те, ким став Ейб після того, як залишив їхню часову петлю. Для Емми ж усе це було значно серйозніше. Звідтоді, як вона прибула до Флориди, я знав, що вона думала про мого діда постійно. Вона багато років намагалась уявити собі, як і де він жив, складаючи собі неповну картину його життя в Америці з нерегулярних листів. Роками вона мріяла провідати його, і тепер, коли вона була, нарешті, тут, вона вже не могла відмовитися від цієї думки. Я відчував, що вона намагається, але в неї не виходить. Вона надто довго мріяла про те, щоби знову побачити Ейба, а також його будинок. І для мене певною мірою цілком новим і тривожним став той факт, що я почав відчувати, як в інтимні моменти між нами наче проявляється його привид. Можливо, якщо вона побачить, де він жив – і помер, – то це її заспокоїть.

***

Я не був у домі мого діда вже багато місяців, і