Читати книгу - "Щоденник Україножера"

мене з метою розпитати, що це за хуйня така цікава, і чи не прово­кація це або ж знущання над їхньою гідністю. Картина Бурмиленка їм не сподобалась, оскільки люди такого штибу сприймають все глибоко особисто, буквально будь-що. Клопиня повідомила, що якшо цей худож­ній твір опиниться під час ефіру в студії, то вони його знищать об мою голову. Також ця пані дипломатично запропонувала подарувати цей витвір їхньому гоноро­вому клоповнику, на що я не погодився, звісно.

Відчуваючи, що від мене приховано значну частину сценарію, я відбрехався і пірнув до ангару. Там мене перехопила організаторка цієї хамської інтриги, пові­домила, що я щойно попалив весь їхній блискучий задум. Врешті, мене з картиною сховали в кімнатці з тілівізором, курити дозволили тільки на чорному виході і тікати було вже пізно. Я гадав, що сидітиму в студії, як і решта гостей, від початку програми, і там в мене що-небудь спитають або ж поцікавляться думкою. Хуй. Запис передачі почавсь, а я, як собачка, сидів в кімнатці до виходу в студію.

Але мить настала, і я поперся в студію під гучні оплески публіки, а за мною внесли й портрет Вадіка Тітушка.

Оплески вщухли, і я всівсь та налаштувався на діалог, але є одне але, як казав Майкл Щур. Пан ведучий оркочухонською мовою з московитським акцентом спитав в мене щось наводящее. Я, своєю чергою, відповів щось відповідне. Потім він поцікавився, чому, на мою думку, увічнено було саме образ Вадіка Тітушка, а не, наприклад, Вітька Хмурого, або Валери Вялого с района. Я ж відповів, що, по-перше, не я автор, по-друге, що пан Вадік потрапив в ідіотську ситуацію, куди міг би і не потрапляти — і все. На цьому моя трансляція завершилася, і далі я годину сидів мовчки, бо інтерес до мене телеканалом «Вкраїна» було втра­чено до наступного планетарного циклу. Я сидів і дивився на різноманітних людей з Фастова і Києва, котрі потрапляли в страшні життєві ситуації, пов’язані з гопстопом, мусорським беспределом та системною несправедливістю, від чого ніхто з нас не застрахова­ний. Ще раз переконався, що серед агроельфів багато звіроподібних істот, що воліють тільки одного — нищити агроельфів. Коротше кажучи, почув і побачив багато страшного.

Потім в студії з’явився якийсь колишній бандит, ще якийсь цупкий майстер самооборони з учнями, які пиздили один одного в якості прикладу самопорятунку від бандитів. Була також якась пані олімпійська чемпіонка з греко-римської боротьби. Пані сильно хуйнула одного з учнів об підлогу, при тому що була на шпільках брутально-червоного кольору, довжелецьких, як телеграфні стовпи. А я сидів і дививсь, дививсь, дививсь і мовчав. Гово­рили, переважно, про спортивну етику, про те, що справжній спортсмен нікада і ніколи не підніме руку на жінку, а більше всіх про це пиздів, як не дивно, Вадік. Це мене вразило, адже більшість професійних спортсменів майже не здатні ворушитися і думати водночас, за деякими унікальними винятками, втім, певний час я не втрачав інтересу до розмови.

Ну оце ж, шоу минулося, і став я разом з картиною просуватися на вихід крізь нетрі студії та натовп місцевих агроельфів. Аж раптом до мене підгребла та жлобкувата пані з іще однією ропухою і заповзя­лася висмикувати картину з рук. Кажу, пустіть, тьотя! А вона — падарі картіну! Я ж кажу їм, що це приватна власність. Вона у відповідь: «Мнє начхать, пачіму ти сєбя, напрімєр, нє нарісавал???». І відір­вала, лярва, від картини мотузку, на якій портрет має висіти. Вже думав, що мені край, що загине картина від руки цієї клопині — і що потім казати Бурмиленку? Але служба охорони телеканалу врятувала мене від пролетарської люті і відтіснила їх кудись у натовп. Я ж пірнув в машину та втік, в розпачі і зажурений.

Там, на телеканалі, є сюрреалістичний буфет з маленькими бутербродами. Висота стелі, мабуть, метрів шість, чи більше, схоже на фрагмент промис­лового цеху, але від підлоги до самої стелі все поклеєно фотошпалерами. На тих фотошпалерах намальовано масштабний краєвид давньогрецьких руїн і виноградників, з колонами та фрагментами античних храмів. Дуже гарно. Сподобалося.

У-Вей

Ось вам, шановні читачі, надактуальна і приємна новина. Президент Вкраїни Багатовектор бик’Ябикович привітав лідера кубинської революції Сарделя Піастро з нагоди його 87-го дня народження. Про це повідомляє прес-служба глави держави.

І це, безперечно, є гарною новиною, хоча звучить вона майже як — Президент Вкраїни Багатовектор бик’Ябикович привітав лідера біологічної еволю­ції, ватажка мисливського племені хункпапа-сіу, пана Сідящєго Бика з нагоди вдалого полювання. Про це повідомляє прес-служба Великих Озер.

Дійсно, бики мають вітати одне одного зі святами, бо не привітати Сідящєго Бика було би геть не комільфо, особливо якщо ви бик отсідєвший. Так, шановні, чимало сучасних новин наче висмик­нуто з досі актуального минулого, а деякі мало чим відрізняються від медійного шуму тридцятирічної давнини. Але нам, щасливим мешканцям Піднебес­ної Наддніпрянщини, ще дуже поталанило, адже існують країни, де місцеві володарі та ватажки й досі гуляють на похороні пана Андропова.

Міркуючи про це, вирішив на хвилинку зазирнути в світ радянських новин. Новини бувають негайні, а бува­ють нагальні. Негайною новиною є таке повідомлення УНІАН: В Черкасах працівники міліції врятували 7-річного хлопчика з помешкання, в якому спалахнула пожежа. Хоч нині й мало хто повірить в таку шляхет­ність міліціянтів, і згодом може виявитися, що вони просто хотіли того хлопчика підсмажити та ізжерти, але щось завадило. Нагальною ж новиною є візит Костянтина Устиновича Черненка на московський металургійний завод «Сєрп і молот», і для багатьох це дуже свіжа новина. Принаймні я почув про це вперше.

Споглядав за стриманим дійством візиту в радян­ській програмі «Брємя» за 1984 рік, через ютьюб, звичайно. Дивився на цей номенклатурний обряд і розумів: за пару років все самонаїбнеться так, шо і кісток не зберуть, але ж вони там, в передачі, навіть і не здогадуються про це. Костянтин Устинович Черненко та «Серп і молот» — звучить дуже надійно. Втім, Бітлз почав, а Цой доконав і Черненка, і серп, і молот, з чого я дуже тішуся, оскільки не витримав би такого життєвого щастя. Став би болєє сільнєє несамовитий, ніж є зараз.

А між тим, Царпутін пружно лютує в сусідських новинах, а підпанок Лукашенко влучно сіє брехню і конюшину на колгоспних полях, майже за модою 1984 року. Нас же врятувала від такого жалюгідного тла вперта любов до Безладу. Врятувала від щирої робочої вдячності за турботу про трудову людину. Лукашенко дуже вже примітивний, навіть для нашої публіки. Царпутін