Читати книгу - "Карти на стіл"

жаб’ячої голови, вистукавши жваве «тук-тук-тук».

Не отримавши жодної відповіді, вона повторила свої рухи знову.

Прочекавши ще хвилину-дві, місіс Олівер вирішила податися в розвідку навколо будинку.

Позаду котеджу вона побачила невеличкий старого стилю сад з айстрами та хризантемами, що хаотично повиростали то тут, то там. За садком було поле, а за полем тягнулася річка. День видався дуже теплим як на жовтень.

Дві дівчини саме йшли полем у напрямку котеджу. Щойно вони зайшли крізь браму в сад, перша з них стала як укопана.

Місіс Олівер виступила назустріч.

– Як поживаєте, міс Мередіт? Ви ж мене пам’ятаєте, правда?

– О, так, так, звісно. – Енн Мередіт поспішила простягнути руку на знак вітання. Її очі були широко розплющені, і дівчина здавалася приголомшеною. Втім, вона швидко опанувала себе.

– Це моя подруга, з якою я живу – міс Довз. Родо, познайомся, це місіс Олівер.

Інша дівчина була високою, темноволосою та сповненою енергії. Вона почала схвильовано говорити:

– Невже ви та сама місіс Олівер? Аріадна Олівер?

– Так, це я, – відповіла гостя, а тоді повернулася до Енн і додала: – Люба моя, чому б нам десь не сісти? Бо я маю вам чимало всього розповісти.

– Так, звичайно. Може, вип’ємо чаю?

– Чай може почекати, – відповіла місіс Олівер.

Енн повела письменницю до купки розкладних та плетених стільців, усі з яких бачили кращі дні. Місіс Олівер пригляділа собі найбезпечніший із вигляду стілець, бо вже не раз мала неприємний досвід із ненадійними садовими меблями.

– Що ж, голубонько, – жваво промовила вона. – Перейдімо одразу до суті справи. Я хочу поговорити про те вбивство. Ми не можемо залишатися осторонь і мусимо щось зробити.

– Щось зробити? – перепитала Енн.

– Саме так, – відповіла місіс Олівер. – Не знаю, що ви собі там думаєте, але я не маю жодного сумніву щодо того, хто це зробив. Це той лікар. Як його? Робертс. Так-так! Робертс. Валлійське ім’я! Завжди знала, що валлійцям не можна вірити! У мене нянька була валлійка. Якось вона відвезла мене до Гарроґейта, а потім поїхала додому, забувши мене там. Така от була зовсім ненадійна. Але зараз не про неї. Це зробив Робертс. Ось що зараз головне. І ми повинні об’єднати наші зусилля, щоб довести його провину.

Рода Довз раптом розсміялася, а тоді вся залилася рум’янцем.

– Даруйте. Просто ви така… зовсім не така, якою я вас уявляла.

– І тепер ви розчарувалися, я так розумію, – спокійно відказала місіс Олівер. – Я вже до такого звикла. Це неважливо. Важливо довести, що це зробив Робертс!

– Але як? – запитала Енн.

– Що ти одразу руки опускаєш, Енн? – вигукнула Рода. – Я знаю, що місіс Олівер неймовірна. Вона, без сумніву, знає все про такі речі й зробить усе так, як сам Свен Г’єрсон.

Легенько зашарівшись від згадки імені свого знаменитого фінського детектива, письменниця сказала:

– Ми маємо це зробити, і я скажу вам, голубонько, чому це так важливо. Ви ж не хочете, щоб люди думали, що вбивця – це ви?

– Але чому хтось мав би так подумати? – запитала дівчина, а її обличчя аж розпашіло.

– Ви ж знаєте, які бувають люди! – промовила місіс Олівер. – На долю трьох безневинних осіб випаде стільки ж підозр, як і на того, хто вчинив злочин.

Енн Мередіт повільно протягнула:

– Але я й досі не зовсім розумію, чому ви прийшли саме до мене, місіс Олівер.

– Бо мені байдуже до інших двох! Місіс Лоррімер – одна з тих жіночок, що зранку до ночі грають у бридж по карткових клубах. Знаю я таких залізних леді, вони можуть самі за себе постояти! До того ж вона вже немолода. Їй не буде жодної шкоди від того, що хтось її в чомусь підозрюватиме. А от для юної дівчини така ситуація дуже несприятлива, у неї ж бо ще все життя попереду.

– А як щодо майора Деспарда? – запитала Енн.

– Пхе! – вигукнула гостя. – Він чоловік! Я ніколи не хвилююся про чоловіків. Вони можуть самі про себе подбати. Власне кажучи, це їм дуже добре вдається. Ба більше, майор Деспард неабияк насолоджується небезпечним життям. Зараз він розважається вдома замість того, щоб шукати пригод на Іраваді… тобто Лімпопо, чи як вона там зветься? Ну, знаєте, про що я? Про ту жовту африканську річку, яку так полюбляють чоловіки. Ні-ні, за цих двох я аж ніяк не турбуюся.

– Це дуже мило з вашого боку, – повільно проказала Енн.

– Яка ж це жахлива історія, – озвалася Рода. – Енн почувається просто роздавленою після того вечора. Розумієте, місіс Олівер, вона у нас надзвичайно чутлива. І я гадаю, що ви маєте рацію. Не можна просто сидіти й постійно про це все думати. Потрібно щось робити.

– Звісно, що так, – погодилася жінка. – Правду кажучи, я ще ніколи не мала справи з убивством у реальному житті. Ну і якщо вже бути зовсім чесною, то розслідування реальних убивств теж не зовсім моє. Я звикла знати все наперед, якщо ви розумієте, про що я. Втім, я не збираюся залишатись осторонь, віддавши справу в руки трьох чоловіків і пропустивши все найцікавіше. Я завжди казала, що, якби Скотленд-Ярд очолила жінка…

– Так-так? – вигукнула Рода, нахилившись вперед і аж розтуливши вуста. – Якби ви очолювали Скотленд-Ярд, що б ви зробили?

– Я негайно б арештувала доктора Робертса…

– Справді?

– Однак я не очолюю Скотленд-Ярд, – підсумувала письменниця, відступаючи від небезпечних фантазувань. – Я просто собі звичайна людина…

– Це зовсім не так, – втрутилася Рода, одразу зніяковівши від свого компліменту.

– Ну що ж, – продовжила місіс Олівер, – ось ми з вами три приватні особи – три звичайні жінки. Подивімось, на що ми здатні, об’єднавши наші зусилля.

Енн Мередіт замислено кивнула, а тоді промовила:

– А чому ви вважаєте, що це зробив доктор Робертс?

– Він абсолютно пасує до типажу людини, здатної на вбивство, – не роздумуючи відповіла місіс Олівер.

– Але хіба… – Енн завагалася на якусь мить. – Може б, лікар… Ну, тобто, можливо, лікареві легше було б використати якусь отруту абощо?

– Зовсім ні. Отрута чи будь-які лікарські засоби одразу б його виказали. Згадайте, наприклад, як часто вони залишають свої портфелі з усіма можливими небезпечними медикаментами по всьому Лондону і як часто їх тоді крадуть. Ні-ні, саме через те, що він і є лікарем, він ніколи не використав би щось із медичного арсеналу.

– Зрозуміло, – сказала Енн не без вагань у голосі.

Тоді дівчина додала:

– Але чому, на вашу думку, він хотів убити містера Шайтану? Ви маєте якісь здогади?

– Здогади? Та в мене їх ціла купа. Власне кажучи, в цьому й уся складність. З цим мені завжди