Читати книгу - "Слідопит, або Суходільне море"

серед тих виплодків мерзотника Гостру Стрілу й від душі хочу послати йому платню, яку він так чесно заробив. Сподіваюся, Джаспере, ти не привів сержантову доньку під кулі?

— Вона в повній безпеці, принаймні в цю мить, хоча тепер усе залежить лише від одного: чи зуміємо ми не допустити ірокезів на цей берег. Адже вони тепер напевне знають, як нас мало, і якби вирішили перевезтися, то не сумніваюся, що для прикриття залишили б своїх і на тому боці.

— У цих справах, хлопче, ти маєш більше хисту, ніж я, хоча дай мені зараз весло, і я запевняю, що втру носа найкращому мінгові, який будь-коли ловив лососів. Але якщо вони перевезуться нижче порога, то чому ми не можемо перевезтися на той бік вище порога і погратися в котика й мишок з цією вовчою зграєю?

— Бо, я ж кажу вам, частина їх залишиться на тому березі, а потім — хіба ви, Слідопите, погодилися б виставити Мейбл під кулі ірокезів?

— Ми мусимо врятувати сержантову доньку,— рішуче відповів Слідопит.— Маєш рацію, Джаспере: вона не повинна ризикувати своїм красним личком і ніжним тілом під кулями лукавого мінга; це не в її природі. Що ж тоді робити? Передовсім, якщо це можна, затримати їх на годину-дві на тому березі, а тоді нам на поміч прийде темрява.

— Я цілком згоден, Слідопите, якщо це можна зробити. Але чи вистачить у нас на це сил?

— З нами бог, хлопче... з нами бог; я не припускаю, щоб провидіння відвернулося від такого безневинного створіння, як сержантова донька, та ще в таку тяжку годину. І, наскільки мені відомо, між водоспадом та залогою більше нема човнів, окрім цих двох; та й не думаю, щоб під дулами твоєї та моєї рушниць зміг проскочити коли-небудь хоч один мінг. Не буду вихвалятися, Джаспере, але по всьому кордоні всім добре відомо, що мій «оленебій» рідко не влучає в ціль.

— Ваш хист, Слідопите, визнаний усіма й кожним, однак, щоб набити порохом рушницю і вставити кулю, потрібен час, а ви ж не на землі, за добрим укриттям, де можна зручно стріляти. А якби вам наша пірога, ви змогли б перевезтися, не замочивши рушниці?

— Питаєш, чи вміє орел літати, Джаспере? — відповів той, сміючись своїм звичним сміхом і оглядаючись назад.— Але краще б тобі зараз не гребти сюди під кулі, бо ті негідники, бачу, знову подумують відновити стрілянину.

— Це можна зробити й без будь-якого ризику. Ось добродій Кеп піде до човна і кине гілочку на воду, аби визначити напрямок течії, що відходить саме звідти і йде до вашого каменя. Дивіться, он він уже кинув її; якщо вона підпливе прямо до вас, підніміть руку, і ми пустимо пірогу. Якби навіть човен і проминув вас — не страшно: його підхопить нижче вир і все одно приб’є до нашого берега, і там я його зловлю.

Ще не встиг Джаспер доказати, як Слідопит уже помітив гілку — її несло прямо на нього. Коли вона пропливала поряд, він схопив і підняв її, на знак успіху, над головою. Кеп зрозумів сигнал і негайно пустив пірогу за водою, спрямувавши її з такою завбачливістю і спритністю, на які здатний був тільки справжній моряк.

Пірога попливла в тому самому напрямкові, що й гілка, а за хвилину її вже затримав Слідопит.

— Це було зроблено, Джаспере, з кмітливістю прикордонця,— промовив, усміхаючись, Слідопит,— але й таланти твої теж стосуються переважно води, як мої, звичайно,— лісу. Ну, хай тепер падлюки мінги зводять курки й ціляться, бо це буде, мабуть, востаннє, коли вони матимуть нагоду безкарно стріляти по людині, котрій ніде сховатися.

— Чому ж ніде: штовхніть пірогу поперек течії до мене, а самі в цю мить падайте на дно,— нетерпляче гукнув Джаспер;— Навіщо так ризикувати.

— Я люблю стояти перед своїми ворогами віч-на-віч, як личить воякові, коли вони самі подають цей приклад! — з гордістю відповів Слідопит.— Я народився не червоношкірим, а білим і битимуся не з засідки, а відкрито, як і личить білому.

— А Мейбл?

— Правда, хлопче, правда... Сержантова донька мусить бути врятована, а тому нічого, як ти кажеш, по-дитячому ризикувати. Ти й справді гадаєш, що можеш упіймати пірогу там, де стоїш?

— В цьому не може бути жодного сумніву, якщо ви штовхнете її з усіх сил.

Слідопит приклав належне зусилля, легенька пірога шугнула впоперек течії, і Джаспер ухопив її рукою, коли вона підпливала до берега. Припнути пірогу і зайняти в чагарникові потрібну позицію було вже справою якоїсь миті, після чого друзі міцно потисли один одному руки, ніби зустрілися по хтозна-якій довгій розлуці.

— А тепер, Джаспере, побачимо, чи наважиться хто з тих недолюдків-мінгів перепливти Освего, як мій «оленебій» вищирить зуби. Ти, безумовно, спритніший з веслом, гребком і вітрилом, аніж з рушницею, але в тебе хоробре серце й тверда рука, а саме цього й треба в бою.

— Я стану між ворогами і Мейбл,— спокійно промовив Джаспер.

— Так, так, ми повинні вберегти сержантову доньку. Ти мені взагалі подобаєшся вже сам по собі, хлопче, ну а тепер ти мені подобаєшся ще дужче тим, що думаєш про беззахисну дівчину в тяжку годину, коли є потреба у твоїй мужності. Диви, Джаспере! Троє негідників і справді сідають у пірогу. Мабуть, гадають, що ми повтікали, інакше вони напевно ж не відважилися б на такий крок прямісінько перед дулом мого «оленебоя».

Ірокези таки й справді вирішили зробити спробу перебратися через річку пірогою, вважаючи, що Слідопит та його друзі, які тим часом чудово замаскувалися, дійсно кинулися навтікача. Саме так, мабуть, на їхньому місці й вчинили б люди білої раси, проте на руках наших друзів була Мейбл, а крім того, маючи за плечима сувору школу війни в лісових умовах, вони добре усвідомлювали, що не можна не відстоювати цю єдину позицію, котра й справді якоюсь мірою давала їм прихисток.

Як казав Слідопит, у пірозі було троє воїнів: двоє на колінах, з націленими рушницями, готові щомиті спустити курки, а третій — стоячи на весь зріст у кормі, з веслом. Та це вже було потім, як вони відчалили від берега, а до цього ірокези спочатку перетягли човна вгору по річці далеченько за поріг,— аж туди, де течія вповільнює свій плин. Вже з першого погляду було видно, що ірокез, який правував пірогою, чудово знав своє