Читати книгу - "Заборонене кохання:ти будеш моєю, Джулія Ромуш, Ольга Ялiтовська"

Розділ 19.

Я справді збиралася це зробити? Одягла сукню, а тепер йшла вниз, щоб поїсти. З ним. Який кошмар...    

Ступаючи ногою на сходинку я обернулася назад, і вже подумувала послати його до біса разом з вечерею, повернутися, закритися в кімнаті й почекати поки йому це все набридне. Адже він же не буде чекати вічно моєї покірності?   

  

Однак, мій мозок був першим, хто забракував цю ідею. Ні, Олівія, потрібно було розв'язувати цю проблему! Скільки часу ще ти збиралася ховатися в цьому будинку? Взагалі головою поїхала?! Минув уже тиждень! Тиждень, мати його!   

  

Сестра, напевно, вже не знала куди звертатися, де і як шукати мене. Мені потрібно було дізнатися, що потрібно було цьому ідіоту і вибиратися з цього будинку. Він же замикав мене тут з якоюсь метою? Значить прийшов час розставити всі крапки над "i".   

  

Мої очі збільшилися в розмірі, коли спустившись я побачила величезний стіл, на якому стояли свічки, їжа, вино... Від запаху їжі мій шлунок згорнувся у хворобливому спазмі, як же я хотіла їсти...   

  

- Що це все значить?! - Я не змогла втриматися від питання і подивилася на чоловіка, який стояв біля столу і самовдоволено посміхався, насолоджуючись виробленим ефектом.   

  

- Перевіряю одну теорію, - на цій фразі він мені підморгнув. Я починала злитися, оскільки в першу чергу думала, що це було черговою грою, новим рівнем, який мені варто було подолати. Ну серйозно, він же не дозволить мені просто так сісти й поїсти. Треба ж буде щось зробити? Я вже нічому не здивувалася б після всього, що було.   

  

- Що за теорія? - Я з острахом подивилася на чоловіка.   

  

- Твоє тіло вже моє, на мізки не претендую, а твоє серце теж можна підкупити через шлунок? - Після його слів я зрозуміла, що він просто знущався. Веселився. Бачив же до якого я себе накрутила стану, і тепер просто стояв і жартував наді мною. Відразу захотілося взяти зараз ту пляшку вина в руку, стиснути міцніше і заїхати йому прямо між очей!   

  

- Так кинув би мені кістку, як собаці, я б вдячно облизала тобі п'яту. До чого так перейматися і накривати стіл?! - Замість фізичної агресії, я вирішила позлити його своїми словами.   

  

- Знаєш, якби я дійсно отримував задоволення від спілкування з суками, то я б завів собаку, але так вийшло, що встає у мене на тебе. Порадувати тебе, дурепу, захотілося, - я помітила, як його настрій почав змінюватися. Мені захотілося вивести його з рівноваги, позлити, стерти з лиця цю нахабну посмішку.  

  

Я напружила свою пам'ять, бо пам'ятала, як називала його тоді, раніше... В тому минулому, коли ще не могла уявити, що він був здатний на таке. Тоді, коли ми спілкувалися як нормальні люди, жартували, підколювали один одного. Ну ж, Олівія, згадуй! 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍