Читати книгу - "Гвендолін, Олеся Лис"

Розділ 21

«Тільки червоне!»- звучать в моїй голові слова Йорун, і руки починають зрадницьки тремтіти. Чому червоне? Навіщо? Мало того, що цей вікінг вирішив всім донести до відома про таку дрібницю, як те що я жінка, так ще й сукню яскраву придбав. Чи є в цьому сенс? Може цим варварам важливо приносити в жертву дівчат тільки в червоному. Ритуал якийсь у них…

Сукня випадає з рук, і я швидко її піднімаю.

- Ну, чого стоїш? – суворо говорить Руна. - Переодягайся швидше! Чоловік, мабуть, вже зачекався. Або не чоловік?

- Викрадач, - огризаюся я, натягуючи через голову нижню сорочку з довгими рукавами.

- Отже, сподобалася ти йому, - хмикає жінка.

– А мені страждай в чужих краях – обурююся, квапливо закріплюючи дерев'яними шпильками на плечах нещасне червоне вбрання. Хто його знає, наскільки сильним буде гнів вікінга від того, що я затрималася.

- Так вибору у тебе немає, - знизує плечима вона. – Не в твоїх силах змінити минуле. Але вплинути на майбутнє тобі ніхто не заважає.

Здивовано дивлюся на жінку, поки не зовсім розуміючи, що вона має на увазі.

- Якщо ти дівка тямуща – бачачи моє здивування, продовжує Руна. - То швидко знайдеш шлях до серця чоловіка. Обличчя у тебе гарне, щоправда, волосся потворне - чорне та коротке.

Її руки витягують з кишені гребінь і починають розчісувати мої вологі пасма, намагаючись привести їх в до ладу.

- Дружиною тобі навряд чи бути. А ось коханою наложницею цілком можливо, - каже вона, заплітаючи з боків мої локони в тонкі кіски. Вони хоч і короткі для дівчини, але достатньо довжени, щоб прибрати деякі особливо неслухняні пасма, що лізуть в очі.

Я здивовано моргаю, відчуваючи як червоніють від подібних одкровень мої щоки, і нахиляюся, щоб дістати з-під лавки свої черевики, сподіваючись, що волосся, яке впало на моє обличчя, приховає моє збентеження. Намагаючись швидше закінчити незручну розмову, швидко одягаю нові вовняні панчохи, теж придбані Інгваром, і взуття.

Він і справді вже чекає, нервово міряючи кроками площу біля входу, але як тільки я постаю в дверному отворі, завмирає.

- Щасти тобі, - шепоче мені в спину Руна, і я крокую на зустріч своїй майбутній загибелі. Звідки жінці знати, що наряджали мене зовсім не для плотських утіх, а щоб провести, судячи з усього, якийсь дивний і страшний ритуал.

- І як тебе тепер називати... Гевін? - примружившись, дивиться на мене ватажок вікінгів, складаючи руки на грудях.

- Гвен... - Хрипко відповідаю, ховаючи очі. - Гвендолін. Моє ім'я Гвендолін Мелорі О'Ші з Кінлоха.

- Он воно як – тільки й каже мій викрадач і, знову схопивши мене за руку, веде назад до корабля, щоправда, вже не так швидко, як тягнув сюди.

- Що ти зі мною зробиш? - питаю, цього разу, майже не відстаючи від свого поводиря.

- Спочатку нагодую, а то не дай боже, ти знову знепритомнієш, але цього разу від голоду, - незворушно крокує попереду Інгвар, навіть не повертаючись до мене.

Здається, мене в жертву будуть приносити ще й на повний шлунок. Мимоволі стріляю очима по боках. Слабка надія знову намагатися втекти зараз же гасне. Мене зловить якщо не Інгвар, то хтось інший, і ще не відомо, хто гірше. У такому яскравому вбранні я помітна, як метелик серед мух.

- А потім? - допитуюся.

- А потім ми повернемося на корабель, - в тому ж дусі відповідає вікінг.

Мені хочеться застогнати в голос від безсилля - з нього, кожне слово потрібно кліщами витягувати! Або він так незграбно береже мої нерви від потрясіння? Боїться сказати: «Ось зараз нагодую тебе від пуза, а потім прив'яжу до ніг камінь і віддам на відкуп кракену за те, що ми всі живі і здорові дісталися до рідних берегів».

Мовчки зітхаю і більше не наважуюся наполягати на відповідях, тим більше що ми вже підходимо, судячи з вивіски, до якоїсь харчевні.

За грубо обтесаними квадратними столиками сидить безліч одноплемінників Інгвара. З деякими з них він навіть вельми привітно вітається, і хитро відмовчується на питання про своє придбання, чи то пак, про мене.

А я, побачивши цих грізних, іноді досить неохайних воїнів - дехто з них вже добряче хильнув еля - мимоволі тулюся до плеча свого викрадача і злякано здригаюся, коли хтось тягне до мене руки. На моє щастя цих «простягуючих руки» відразу ж грізно осмикує сам Ігнгвар, і ті вельми поспішно прибирають свої клешні.

Незважаючи на велику кількість відвідувачів, нам все ж вдається знайти вільний столик і перекусити. Але я, більше розмазую кашу по тарілці, ніж їм, а капусту з дитинства ненавиджу. От Інвар, той наминає за двох, іноді незадоволено хмурячись, коли я задумливо завмираю над ледь початим мною обідом. Тоді мені доводиться жвавіше орудувати ложкою, примудряючись всю капусту залишати на краю тарілки.

Цікаво, йому що так подобається няньчитися зі мною? Або це теж підготовка до ритуалу? Тягає мене скрізь - то в лазню, то пообідати. Нагадує останній день ув'язненого перед стратою, мені тато про таке розповідав. А вже він напевно знає, періодично працюючи консультантом при арклоутскій гарді і допомагаючи карати винних у злочинах.

На корабель повертаємося, коли вже сонце починає сідати за горизонт, і чим ближче підходимо до причалу, тим сильніше у мене тремтять ноги і потіють долоньки. А може ну його, зараз підберу спідницю і як побіжу, наприклад, он до тих дерев, але рука вікінга міцно стискає мою долоню і варто мені тільки поворухнути хоч пальцем, змикається навколо неї ще сильніше.

- Ось тобі і раз! - вигукує Ньял, першим побачивши нашу появу. Ове, за звичкою спльовує за борт і, хитро блиснувши очима, окидає мене лукавим поглядом. Ульріх гірко зітхає, опустивши голову.

- Я ж говорила, що треба червоне, – голос Йорун змушує мене здригнутися від переляку. Ось зараз воно почнеться. Думки в голові плутаються, а в очах темніє. Мабуть, вже і штучки свої підготувала, поки нас не було.

- Брюнеткам просто надзвичайно пасує до лиця червоний, ти зі мною згоден Інгваре? Вона просто красуня! Адже так набагато краще, ніж в цих чернечих ганчірках? - звертається вже до мене чаклунка, вдоволено потираючи руки.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍