Читати книгу - "Віддана босу за борги, Марк Логан"

10. Андрій

І скільки про це думаю, однаково херня якась виходить. Я вірю своїм очам. Вірю у те, що відбувається, тільки таке відчуття, ніби не мене зрадили, а я збираюся зрадити. Ось же вона — істина, перед очима, усе чорним по білому написано. А черв'ячок в грудях все гризе і гризе, не даючи заспокоїтися. Довбана дружба!

Мля!

Довбане почуття.

Сука.

Таня увійшла до кабінету, я просто вилетів у коридор. Можливо, і потрібно було бути там, тільки свої принципи я переступати не збираюся.

Ігор знає — крок ліворуч, крок праворуч — прощавай практика. Не бовкне нічого зайвого. Інакше я позбавлю його усього.

Спати хочеться і жерти. І бабу під бік. Щоб не думати. Мозок пухне. Відчуття таке, що воно як тісто на дріжджах — ось-ось через вуха назовні полізе.

Сідаю на диван, відкидаючись на спинку. Клініка елітна, не прохідний двір. Тільки мені все тисне. Здається, що навіть дихати важко. Все не так і дратує страшенно. Потрібно поспати, отямитися і керувати. Брати все у свої руки.

— Шеф, — голос начальника охорони впізнаю одразу.

Важкі повіки прикрилися, і, чесно, я не маю жодного бажання розплющувати очі. У темряві все не здається настільки ідіотським.

Саме так все й виглядає.

— Що? — кидаю з роздратованням.

Останні дні в тумані злості та гніву і думати раціонально не виходить. Потрібно заспокоїтися. І серйозно взятися за математику.

— Якщо Стаса не знайшов, краще вали звідси! — гарчу крізь стиснуті зуби.

Щойно переконував себе розслабитися, але варто подумати про нього — запобіжники горять.

— З Лісабона дзвінок отримав. На заводі вам потрібно з'явитися, кажуть, терміново.

— Знаю. Все, зникни! — прикриваю назад очі.

Я кожен місяць їжджу на завод. Вино — як жінка, завжди повинно бути доглянуте. Обділиш увагою — миттю зачахне. Треба добре стежити, щоб не провтикати замовлення клієнтів. Вони за це скажені бабки платять.

Контроль для мене — запорука успіху. Все тримати в їжакових рукавицях, щоб жодна мерзота не посміла влізти у мій город.

Двері відчиняються, і мої повіки самі піднімаються. Бліда Таня виходить з медсестрою за руку.

Миттю опиняюся поруч, відправляю геть дівчину у білому, власноручно допомагаючи своїй супутниці одягнутися.

— Тобі погано? — злітає з язика. Як би я не злився на її чоловіка, вона не винна. Хоча заплатить саме вона. — Чи крові боїшся?

— Ні, просто не виспалася. Не могла зімкнути очей вночі, — піднімає на мене безневинний погляд. Зелені смарагди вибивають ґрунт з-під ніг, примушують ще більше злитися. — Андрію, мені в салон потрібно, — тихо додає.

— А мені мої грошики і твій чоловік. Що робити-то будемо?

Нахиляюся. Ненавиджу вриватися у чужий простір. Вдихати чийсь запах. Солодкий або гіркий. Ніжний і гострий. Неважливо. Тіло непідвладне розуму. Воно тягнеться туди, де не чекають.

Та який тут нахрін розум? Нерв. Суцільний оголений, заряджений трифазкою. Зачепи — рвоне.

Рве. Вже рве. М'язи кам'яніють.

— Андрію, — зупиняється. Обертається до мене, кладе руку на груди поверх куртки, а мене окропом обшпарює. Немов до оголеної шкіри доторкнулася. — Будь ласка …

— Танечко, — скриплю. Голос свій не впізнаю. — Ти ж розумна дівчинка, — накриваю її руку своєю долонею, — повинна розуміти, що я не жартую.

Важко, під звуки приголомшливого свисту у вухах відчіплюю її руку. Позбавляюся. Підхоплюю під лікоть, примушуючи йти далі.

— Я знаю. Андрію, ми ж не перший рік знайомі. Я знаю, що злість вляжеться і ти шкодуватимеш.

Знає вона?!

Перед очима червона пелена. Гнів кип'ятить кров. Вилиці зводить від напруги. М'язи, як струни і зупинити тіло, що осатаніло, розум вже не може.

Повертаю дівчину, змусивши спертися спиною у бетонну стіну. Впиваюся поглядом у зелені очі і ціджу крізь зуби, ледве стримуючись:

— Ніхріна ти не знаєш!

Мирної ночі! Сподіваюся у вас все гарад. Тримаймося! перемога буде за нами!

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍