Читати книгу - "Більше не повертайся, Юлія Бонд"

Розділ 7

Вночі мені важко вдається заснути. Думки вихором проносяться в голові, не залишаючи в спокою. Я все могла б зрозуміти, але тільки не це.

А якби ж Матвій не повернувся до міста, ми б так і жили однією родиною зі Стельмахом, як ні в чому не бувало? Скільки б він ще простягнув, відчуваючи себе винним перед колишнім другом?

Виявляється, Лев жив чужим життям… Ну так. Напевно, через це він такий небагатослівний і сухий до нас із дочкою. Все елементарно як два помножити два. Ми просто чужі один одному, попри довгім восьми рокам, які прожили під одним дахом у “ролі” сім'ї.

Прокинувшись вранці з хворою головою, шукаю в домашній аптечці таблетку знеболювального. Добре, що сьогодні субота і Соні не потрібно до школи. З таким виглядом, ніби по мені проїхала справжня ковзанка, не дозволено з'являтися у суспільстві малознайомих людей.

Одягнувши халат, виходжу зі спальні. Сумним поглядом обводжу коридор: підлогу, стіни, стелю. Я пам'ятаю, як ніби вчора будівельники робили цю декоративну кладку на стінах; пам'ятаю, як ми зі Стельмахом сперечалися, що краще покласти на підлогу: плитку чи ламінат. Лев тоді мене вмовив на підлогу з підігрівом, і ми таки вибрали покриття.

Від теплих спогадів щемить у серці.

Мені просто потрібне було його кохання. Нехай він не казав мені красивих слів про кохання, але до вчорашнього дня я відчувала, що потрібна чоловікові, що Соня йому не байдужа.

Мотнувши головою, проганяючи звідти непрохану низку спогадів, заглядаю в дитячу спальню і посміхаюся, побачивши міцно сплячу донечку. Тихо зачиняю за собою двері. А думки знову в голову вриваються: як ми тепер житимемо? Що на нас усіх чекає?

Можливо, ще не пізно переконати Лева, що він ухвалив неправильне рішення, але чи треба? Дуже сумніваюся.

Якби вісім років тому я знала, чим усе закінчиться, то послала б Стельмаха з його пропозицією вийти заміж далеко й надовго. У шляхетного хотів пограти, награвся і повертає своєму другові – справжньому власнику, ніби ми із Сонею якісь речі.

Ух-х… Чудовисько! Вони обидва чудовиська, кожен жахливий по-своєму.

Спускаюся на кухню на перший поверх і за звичкою готую сніданок для всієї родини. Не знаю, як тепер Лев дивитиметься мені в очі після всього, адже мені в його очі дивитися зовсім не хочеться.

Відчуття, що це кінець, стає все гострішим і болючішим.

Маленька спускається на кухню саме в той момент, коли я перестала готувати омлет і салат зі свіжих овочів. Підійшовши до мене ближче, Соня, як і завжди, тягнеться з обіймами. Поцілувавши дочку в щоку, міцно обіймаю малу обома руками, носом торкаюся темної маківки.

Відтепер це лише моя дівчинка. Нікому не віддам: ні зраднику Стельмаху, ні біологічному таткові, який раптово з'явився. Відтепер ми з Сонею лише вдвох одна в одній. Разом з усім впораємось: закінчимо школу, підемо до інституту, зіграємо весілля тощо.

***

Не мавши бажання зустрічатися зі Стельмахом, вирішую поїхати з дочкою з дому. Викликавши таксі, їдемо в гості до моїх батьків.

Вчора Лев непогано набрався, тож спати буде до обіду. А ось коли прокинеться і побачить, що нас з дочкою немає вдома, нехай божеволіє від думок, що мучать душу, якщо в цій людині ще вона є.

Батьки щасливі раптовій зустрічі. Заради нас із Сонею тато розпалює у дворі будинку мангал, а мама готує смачний обід.

Закотивши рукава кофти до ліктів, допомагаю мамі на кухні. Під час балаканини мама запитує, яка атмосфера панує у нас зі Стельмахом у стосунках. Не бажаючи оголювати душу навіть перед мамою, відповідаю односкладовими реченнями. Коли-небудь потім я обов'язково їй про все розповім, поділюся своїм болем, але не зараз. Зараз я просто не готова до цього морально, мені потрібно трохи часу прийти до тями і вирішити, що робити далі. Впускати в наше із Сонею життя Матвія – точно не хочу, але як заборонити біологічному батькові відстоювати його право бути татом – поки що теж не знаю.

– А Іра з Вітею вирішили розлучитися, – каже мама і я напружуюсь.

Боже, мені так соромно. Через свої особисті проблеми, які сиплються на голову як з рогу достатку, я зовсім забула про молодшу сестру. Вже й не згадаю, коли ми з нею востаннє нормально спілкувалися.

– Це вже точно? – уточнюю я, а у самої мороз по шкірі біжить від слова "розлучитися". – Невже все настільки серйозно, мамо?

Відклавши убік силіконову лопатку, якою щойно помішувала смажену цибулю в сковороді, мама вимикає кухонну плиту і сідає на стілець. Голову кладе на руку, зігнуту в лікті. Долонею впирається в чоло. Я не бачу обличчя мами, але добре знаю, що вона відчуває в цей момент. Мама любить нас із сестрою більше за своє життя. Для мами кожна наша з Ірою невдачею як глухий удар у саме серце.

– Серйозно, доню. Вітя вже пішов з дому, навіть речі всі свої зібрав, – з сумом у голосі вимовляє мама. – Він втомився. Так і сказав твоїй сестрі.

Не сказавши жодного слова, підходжу до мами зі спини та міцно обіймаю її обома руками. Хочу сказати їй: нехай іде цей Вітя, скатертиною дорога, але боюся зробити ще болючіше. Мама не приймає розлучень, це неодноразово виходило з її фраз, сказаних раніше в інших розмовах. Та й з татом вони вже одружені тридцять три роки – це справді показник вірності та відданості один одному, у горі та радості, як то кажуть.

– Добре, що у старшої дочки нормальний чоловік, – раптом починає мама, а в мене мурашки по шкірі повзуть, але я не буду переконувати маму у зворотному. Два удари поспіль мати може не витримати.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍