Читати книгу - "Пазл"

глибоко в його підсвідомості? А якщо Жозеф Дедіссе колись дав йому ключ до розгадки, а він його просто-напросто забув, як забув подорож у гори з Хлоєю та деякі інші періоди свого життя?

— Я вже ні в чому не впевнений,— відповів він.— Але ти маєш рацію стосовно малюнка за дзеркалом…

— Хай там як, я тут для того, щоб допомогти тобі. Я проходила ці тести, я бачила, що відбувалося. Я зможу дати свідчення.

Він скрушно похитав головою.

— Твоє слово не матиме ваги.

— Чому ти так кажеш?

Молодий чоловік важко зітхнув. Він забрав руки і зазирнув Хлої в очі.

— Хто повірить абсурдній розповіді колишньої пацієнтки психіатричної лікарні?

Вона заклякла. Ілан знову зітхнув.

— Я був у твоїй старій квартирі, навіть зламав двері й увійшов, щоб усе тобі розповісти.

— Ілане…

— Твоя сусідка розповіла мені, що сталося. Про розп’яття на твоїх дверях, про психіатричну лікарню. Чорт забирай, Хлоє, що сталося? Чому ти мені нічого не сказала?

Опустивши голову, Хлоя почала гризти нігті. Вона чекала, коли відійде офіціант, який приніс замовлення Ілана.

— Я не хотіла тебе втягувати. Не знаю, що саме тобі розповіли, але це не я клеїла ті жахливі хрести, Ілане. Присягаюсь тобі.

Ілан дивився на неї не кліпаючи, чекаючи продовження.

— Хтось підходив до моєї квартири і клеїв хрест на двері. Напевно, ця людина знала код домофона або мала ключі, щоб увійти в будинок. Увійти непоміченим нескладно, якщо робити це в робочий час або вночі. Сусіди кажуть тобі протилежне, але ти сам чудово знаєш — у Парижі ніхто ні на кого не звертає уваги…

Ілан подумав про тих, хто проникнув до нього додому. Жодних слідів злому. Теж наче привиди.

— …Я щодня знищувала ці хрести, переконуючи себе, що вилупку, який таке робить, скоро це набридне і він припинить. Але це ніколи не припинялося. Ніколи…

Вона водила вказівним пальцем по вінцю чашки.

— Тоді я врешті-решт переїхала, але страх залишився, вкорінився всередині мене. У мене була важка депресія, я не думала, що дійде до такого.— Вона зітхнула.— Я поїхала одна в гори, поселилась у старій хатині, що належить моїм батькам, сподіваючись, що це зрештою мине. Там я здійснила спробу медикаментозного самогубства.

Ілан не міг оговтатись. Він ніколи б у таке не повірив, якби Хлоя сама йому не сказала.

— Далі все як у тумані. Думаю, так я й опинилась у психлікарні. Депресія… Я більше не справлялась сама, не могла її позбутися. Думаю, я провела у лікарні три довгі місяці.

— Думаєш? Тобто ти в цьому не впевнена?

— Цей період я не пам’ятаю. Дивно, та я не маю жодних спогадів про те, що могла там робити, наче мій розум заблокував цю інформацію. Також я забула деякі епізоди свого життя до потрапляння в лікарню. Деякі несуттєві речі — наприклад, як я орендувала свою квартиру…

Ілан слухав її, приголомшений: здається, у Хлої такі самі проблеми з пам’яттю, як і в нього.

Очі молодої жінки дивилися в одну точку, наче вона була під кайфом.

— Я не повернулась до навчання, Ілане. Я більше не займаюсь психологією. Я все покинула.

Ілан подумки зважував значення цих слів. Хлоя була блис­кучою студенткою, з якої розум бив ключем. Вона відчула потребу заспокоїти його.

— Зараз мені вже значно краще, усе вже позаду. Відтоді мене більше ніколи не турбували.

Вона знову перевірила, чи їх ніхто не чує. Ілан мовчки дивився на неї, неспроможний відкинути сумнів, що поселився в його голові: а що як сусідка мала рацію? Якщо Хлоя сама довела себе до депресії, не усвідомлюючи того? Спроба самогубства була лише фінальним проявом внутрішнього божевілля.

Вона заговорила зовсім тихо:

— Потім я вирішила знову взяти власне життя у свої руки. Я все покинула і присвятила увесь свій час «Параної». Це було моєю причиною триматися за життя. Я хотіла ті триста тисяч євро. Вони б допомогли мені почати життя заново, можливо, поїхати кудись далеко звідси. Мені потрібні ці гроші.

Тепер Ілан почав краще розуміти її одержимість, її мотивацію.

— На дверях нової квартири вже не з’являлися хрес­ти? — запитав він.— Більше нічого такого?

— Ні. Мені шкода, що я тебе вплутала в це… Те, що з тобою зараз відбувається,— незбагненно. Те, що відбувається з нами.

Вона підштовхнула до нього свій телефон.

— І маю тобі сказати, що це не саме собою владнається. Після твого повідомлення сьогодні вранці я глянула в інтернеті. На різних сайтах, де організатори залишали зачіпки, більше немає жодного сліду «Параної». Вони підчистили геть усе. Гри знову більше не існує.

— Вони всюди і ніде. Лише тіні.

Ілан навіть не торкнувся телефона. У голові пульсувало. Він молився, щоб біль не повернувся, швидко кинув у склянку з водою пігулку аспірину, що була у нього в кишені.

— Що тепер думаєш робити? — спитала Хлоя.— Тобі слід піти в поліцію, все заперечити. Баржа не може так легко зникнути. Вони точно бронювали місце на причалі. Мають бути якісь сліди, якісь зачіпки, що ведуть до них. Їх повинні заарештувати. Завадити їм знову комусь зашкодити. Навіть якщо це лише тіні, як ти кажеш.

Ілан порився в іншій кишені і витягнув з неї фото і ключ.

— Можливо, у мене є зачіпка. Це було у квартирі поліціянтки.

Хлоя спершу роздивилась ключ. Маленький шматок металу без номеру серії, без клейма.

— Підозрюю, ти жодного уявлення не маєш, що він може відмикати? — сказала Хлоя.

— Ні.

Тоді вона зацікавилась світлиною.

Гетіні, що сідає у машину на якомусь бульварі.

— Цей чоловік — це ж дослідник, якого я бачила в лабораторії… Жеральд Гетіні.

— Це фото доводить, що вбита поліціянтка вела розслідування по ньому впродовж тривалого часу, бо на фото він здається молодшим. І напевно, саме через це її й прибрали. Цього чоловіка потрібно неодмінно знайти.

Хлоя ткнула пальцем у задню частину седану на фото.

— У нас є його номер машини.

— Знаю. Ти можеш щось зробити?

Вона впевнено підвелась, взяла телефон, поки Ілан клав ключ до кишені.

— Мій дядько працює в жандармерії. Звісно, я можу щось зробити. Дай мені годину, і я повернусь з даними цього покидька.

17

Ілан був за кермом, Хлоя сиділа поряд.

Машина щойно з’їхала з траси А6 у напрямку Фонтенбло. За інформацією, наданою дядьком Хлої, власника машини звали Ромюаль Зімлер і він мешкав на узліссі, за п’ятдесят кілометрів від Парижу.

Застрягнувши в тягнучці, Ілан подивився Хлої у вічі.

— Ти мала розповісти мені про ті розп’яття. Коли ти мене кинула, я ледь не здох, настільки мені було боляче. Чому ти так відреагувала? Ми ж усім ділилися. Я не розумію тебе, Хлоє.

Вона знизала плечима, нервово затиснувши руки між стегнами.

— Спочатку я думала, що ці хрести — частина «Параної» і що це адресовано мені і тільки мені. Що мене намагаються вивести на нові зачіпки, і якщо я комусь розповім, то це поставить під