Читати книгу - "Кава на Різдво, Таня Мальована"

— Ти не проти, що я обрав італійську кухню та піцу на сьогодні, — запитав мене вікінг виїжджаючи з двору.

— Тільки за. Піца це завжди гарна ідея.

— Навіть з ананасами? — посміхнувся він.

— Навіть з ананасами, але тільки не в Італії, — широко посміхнулася йому у відповідь.

— Там за це одразу депортують, — пожартував містер сірість.

— А якщо ще й капучино замовити після обіду, то й в'їзд заборонять, — додала я.

— Ну що тоді в Італію, перевіряти?

— Хіба, що після свят, — сміючись відповіла я, розглядаючи Максима.

— Ловлю на слові, — й відірвавшись від дороги, він повернувся до мене й посміхаючись підморгнув.

Чим викликав в мене приступ сміху.

Так переговорюючись про все доїхали до ресторанчика. Який знаходився в старій двоповерховій будівлі з великими вікнами. Ліпниною на стінах та вітражами.

Вікна були прикрашені вогниками та ялинковими гірляндами. Влітку тут має бути дивовижна тераса з видом на парк.

Подавши мені руку допомагаючи вийти із машини. Максим запропонував свій лікоть і взявши його під руку дійшли до дверей. Де нас привітно зустрів адміністратор та забрав верхній одяг. 

Повернувшись до Максима я зустріла його погляд й мене пройняло струмом до самих кінчиків пальців. Недарма я обрала цю сукню.

— Ти маєш чудовий вигляд, — трохи захриплим голосом проговорив він, дивлячись на мене.

— Дякую. Ходімо наш столик вже чекає, — посміхаючись запропонувала я та вказала на зал, що був неяскравої освітлений.

— Кхм. Так ходімо, — прокашлявшись мій вікінг пропустив мене вперед.

А посмішка не сходила з мого обличчя.

Наш столик виявився в куту біля вікна, як раз на двох. Місце створювало романтичну атмосферу. Приглушене світло, що підсвічувало кожен стіл. Маленькі квіткові композиції з гілочками хвої. Теплого кольору стіни.

Не знаю, яка тут кухня, але виглядає дуже затишно.

І тут дуже гарно оформлене меню, доволі мінімалістично, але якісний друк.

— Що будеш? — запитав мене Максим, чим відірвав мене від вивчення опису страв.

— Піду по класиці піца "чотири сира", цитрусовий лимонад, а на десерт тирамісу й можливо кава, — визначилася з замовленням.

— Тут готують найсмачнішу піцу, яку я куштував колись. І тут я тебе підтримаю. Вино? — Максим дивився на мене.

— Ти за кермом, а після останнього разу я не ризикну, — посміхаючись відповіла йому. Згадуючи, як ми познайомилися.

Поки Максим робив замовлення, я роздивлялася картини, що висіли на стінах. Або тільки удавала й насправді ж роздивлялася мого вікінга напроти.

Мені вистачило декілька днів, щоб закохатися. Я завжди вважала себе раціональною людиною й останній раз, я думала, що закохалася з першого погляду у двоюрідного брата Лілі. Але, Окрім того, що він був високим, як мій вікінг та носив окуляри, я не пам'ятаю нічого. Риси обличчя стерлися з часом, лишилися тільки відчуття.

— Про що замислилася? — дивлячись мені в очі запитав Максим.

— Про різне. А взагалі, що я давно нікуди не вибиралася. Й з відкриттям кав'ярні сиджу на гречано-морквяній дієті, приправленою кавою, — майже віджартувалася я.

—  Отже, шлях до серця жінки лежить через шлунок? — запитав Максим.

І замість дати якусь цікаву відповідь, мій шлунок голосно видав пісню голодного кита.

Чим змусив мене тільки широко посміхатися.

Бо офіціант та гаряча піца врятували ситуацію. 

Вечер проходив казково. Я ніколи не думала, що в мене може бути стільки спільних тем з чоловіком. Кіно, улюблена музика їжа. Здавалося ми обговорювали все й знали один одного роками, а не декілька днів. Атмосфера затишку та тепло міцно оповила нас.

— В них доволі міцна кава. Італійський спосіб смажити зерна для мене занадто міцний, вже в котре впевнююсь в цьому, — роблячи ковток кави поділилася я.

— А я не п’ю каву, — здивував мене Максим.

— Зовсім, — не вірячи своїм вухам перепитала я.

— Так, якось не подобається. Я більше по чаю.

— Заходь до мене в кав’ярню, я зроблю тобі свій фірмовий кавовий напій з вершками, карамеллю та легкою нотою горішків. І якщо тобі не сподобається. То як на кавомані, я поставлю на тобі хрест й ми не поїдемо до Італії, — сказала я.

Й потім зрозуміла, що я запросила його на побачення.

— Ну якщо з вершками, то я точно не відмовлюся, — його голос звучав серйозно, а очі посміхалися.

Цей вечір просто ідеальний, я не помітила, як мою руку взяли в полон та й до машини, відпускали тільки на коротку мить, щоб одягнутися. Та відкрити двері.

Мені здавалося, що ми занадто швидко доїхали до мого під’їзду. Але дороги були пусті, годинна пізня, а сніг все сильніше.

Який маленькими, густими сніжинками кружляв довкола.

Ми сиділи в машині й ніхто з нас не квапився виходити й полишати один одного.