Читати книгу - "Зламані янголи"

— Вам треба номер чи ні?

— Треба, — відповів Шнайдер, застережно позирнувши на мене. — У вас є читалка для чипів?

— Плюс десять відсотків, — судячи з усього, він шукав щось у пам’яті. — Доплата за обробку платежу.

— Гаразд.

Адміністратор розчаровано зіп’явся на ноги й пішов до підсобки по читалку.

— Готівка, — пробурчала Вардані. — Треба було про це подумати.

Шнайдер знизав плечима.

— Все продумати неможливо. Коли ти востаннє оплачувала щось без чипа?

Вона хитнула головою. Я ненадовго згадав час, який минув три десятиліття тому, і місце за багато світлових років: звідти: там мені довелося покористуватися тактильною валютою замість кредиту. Я навіть звик до дивних пластифікованих банкнот із вигадливими малюнками й голографічними панелями. Але це було на Землі, а Земля наче вийшла з експерія-фільму про доколоніальні часи. Там я якийсь час навіть думав, що закохався, і наробив дурниць із любові й ненависті водночас. На Землі померла частинка мене.

Інша планета, інший чохол.

Я викинув з голови обличчя, яке недоречно добре запам’ятав, і роззирнувся довкола, прагнучи повернутися до теперішнього. З тіней на мене дивились у відповідь строкато розмальовані обличчя, які потім відверталися.

Про це й треба думати у вестибюлі борделю. О боги.

Адміністратор повернувся, зчитав один Шнайдерів чип і постукав по стільниці подряпаною пластиковою ключ-карткою.

— Заходьте через чорний хід, а тоді спустіться сходами. Четвертий рівень. Я активував душ і екран до закінчення комендантської години. Як захочете ще, приходьте і платіть знову, — лице з силікоплоті розтягнулося в гримасі, Що, певно, мала бути усмішкою. Йому не варто було з цим Морочитися. — Всі номери мають звукоізоляцію. Робіть що хочете.

Коридор і сталеві сходи були освітлені навіть гірше за вестибюль. Подекуди ілюмінієві панелі злізали зі стін і стелі. Деінде ж вони просто згасли. Перила на сходах були вкриті світною фарбою, та вона теж згасала, злізаючи мікронами від кожної руки, що бралася за їхній метал і ковзала по ньому.

На сходах ми проминули кількох повій, яких здебільшого супроводжували клієнти. Довкола них із дзенькотом плавали маленькі бульбашки вдаваної веселості. Справи тут, здавалося, йшли жваво. Серед клієнтів я помітив пару людей у формі, а на перила майданчика другого поверху сперся, задумливо курячи, хтось схожий на політичного офіцера з Картелю. Ніхто не звертав на нас уваги.

Номер був видовжений і з низькою стелею, а до голих бетонних стін були приклеєні смолою фальшиві карнизи та стовпи з каучуку швидкого формування. Все це було пофарбовано у кричущо яскравий червоний колір. Приблизно посередині з протилежних стін стирчали дві ліжкополиці, які розділяло пів метра простору. До другого ліжка в кутках були прикріплені пластикові ланцюги. У віддаленому кінці номера стояла автономна душова кабіна, в якій за потреби могли вміститися три тіла. Навпроти кожного ліжка був широкий екран, де на блідо-рожевому тлі світилося меню.

Я роззирнувся довкола, видихнув один раз у тепле, як кров, повітря, а тоді нахилився до торби під ногами.

— Перевірте захист дверей.

Я витягнув з торби пошукову установку та помахав нею по номеру. Три жучки знайшлося на стелі, по одному над кожним ліжком і один у душі. Дуже креативно. Шнайдер закріпив на стелі біля кожного з них по стандартному нейтралізатору стеження з озброєння Клину. Вони мали залізти у пам’ять жучків, витягнути все, що зберігалося там останні пару годин, а далі — нескінченно це крутити. Кращі моделі навіть сканують вміст пам’яті, а тоді генерують реалістичні імпровізовані сцени з готового матеріалу, та я не думав, що це тут знадобиться. Адміністратор не скидався на очільника операції з високим рівнем безпеки.

— Де його покласти? — запитав Шнайдер Вардані, викладаючи вміст однієї з інших торб на першу ліжкополицю.

— Можна там, — сказала вона. — Годі, я сама. Це, гм, непросто.

Шнайдер звів брову.

— Ясно. Гаразд. Я просто подивлюся.

Просто це було чи ні, та археологістка зібрала своє обладнання за якихось десять хвилин. Упоравшись, вона витягнула з обвислої шкури порожньої торби модифіковані окуляри РБ й начепила їх на голову. Тоді повернулася до мене.

— Не віддаси її мені?

Я витягнув з куртки шматок хребта. На крихітних горбочках і тріщинках кістки досі трималася нещодавно засохла кров, але вона взяла його без явної відрази й опустила в очищувач артефактів, який щойно зібрала. Під скляним ковпаком спалахнуло блідо-фіалкове світло. Ми зі Шнайдером зачаровано дивилися, як вона підключає окуляри до машини збоку, бере під’єднану ручну гарнітуру і, схрестивши ноги, береться до роботи. З машини долинуло тоненьке потріскування.

— Працює як треба? — запитав я.

Вона гмикнула.

— Скільки часу це займе?

— Якщо ти й далі ставитимеш мені дурні запитання, то більше, — відповіла вона, не відриваючись від свого заняття. — Тобі що, робити більше нічого?

Краєчком ока я помітив, як усміхається на весь рот Шнайдер.

Поки ми зібрали іншу машину, Вардані вже майже впоралася. Я зазирнув через її плече в пурпурове світло та побачив те, що залишилося від шматка хребта. Більша його частина зникла, і з мініатюрного металевого циліндра кортикальної пам’яті вже сточувались останні його крихти. Я дивився на це з зачудуванням. Я не вперше бачив, як виймають з мертвого хребта кортикальну пам’ять, але це виконання операції було чи не найелегантнішим на моїй пам’яті. Кістка, яку Таня Вардані зрізала своїми інструментами, відступала, потроху щезаючи, і оболонка пам’яті виходила очищеною від навколишньої тканини та блискуча, як нова бляха.

— Я знаю, що роблю, Ковачу, — повільно й відсторонено через зосередження промовила Вардані. — Порівняно зі знищуванням наносів землі з марсіянських монтажних плат це все одно що піскування.

— Не сумніваюся. Я просто захоплювався роботою ваших рук.

Тут вона різко підняла очі, відсунувши окуляри на лоба, щоб побачити, чи я, бува, не сміюся з неї. Побачивши, що я не сміюся, вона опустила окуляри знову, відрегулювала дещо на ручній гарнітурі, а тоді відкинулася назад. Фіалкове світло згасло.

— Готово, — вона сягнула рукою в машину й вийняла пам’ять, затиснувши її між великим і вказівним пальцями. — До речі, це не бозна-яке обладнання. Правду кажучи, таке купують дряпуни для роботи над дисертаціями. Давані тут досить неточні. На Рубежі мені знадобиться дещо набагато краще за це.

— Не турбуйтеся, — я забрав у неї кортикальну пам’ять і повернувся до машини на іншому ліжку. — Якщо це вигорить, вам виготовлять обладнання за індивідуальним замовленням. А тепер уважно послухайте, обоє. Цілком можливо, в цю пам’ять вбудовано відстежувач віртуального середовища. Їх ставлять безлічі корпоративних самураїв. Може, цього це й не стосується, але ми будемо вважати, що стосується. Отже,