Читати книгу - "Париж двадцятого століття"

усю принадність, що її випромінювала юна дівчина. Яка виняткова чистота! Панні Люсі виповнилося п’ятнадцять років, і вона була чарівною зі своїм довгим світлим волоссям, що за тогочасною модою вільно спадало на плечі, такою свіжою та чистою, якщо це слово може передати все те, що було в ній юного, справжнього, тільки-но розквітлого; її темно-сині очі, які світилися наївністю, кокетливий носик з маленькими прозорими ніздрями, вологий від роси ротик, дещо недбала вишуканість шиї, акуратні й граційні ручки, елегантна струнка талія: усім цим юнак був зачарований, та від захоплення не міг вимовити й слова. Дівчина була самою поезією; він радите відчував її, аніж бачив; вона вражала серце, а не очі.

Екстаз Мішеля міг продовжуватися вічно; дядько Гюгнен помітив це, тому, запрошуючи гостей сісти до столу, усадив дівчину трохи осторонь від палаючих поетових променів, а тоді вже промовив:

— Друзі мої, скоро вечеря буде готова, а поки побалакаєм. То що, любий мій Рішло, от уже місяць, як ми з вами не бачились. Як там поживають гуманітарні науки?

— Вони відживають! — відповів старий професор. — У класі риторики в мене залишилось тільки три учні! Який тюрпний[76] занепад! Якщо нас звідти виженуть — буде тільки краще!

— Вигнати вас? — скрикнув Мішель.

— Таке питання розглядається серйозно? — спитав дядько Гюгнен.

— Дуже серйозно, — відказав пан Рішло; ширяться чутки, що на підставі рішення, прийнятого генеральною асамблеєю акціонерів, з 1962 навчального року філологічні факультети буде ліквідовано.

«Що з ними буде?» — подумав Мішель, подивившись на дівчину.

— Я не можу в це повірити, — одказав дядько, насупивши брови, — вони не наважаться!

— Наважаться, друже, — відповів Рішло, — і правильно зроблять! Кому є діло до цих греків і латинян, придатних хіба що до того, аби позичити термінам сучасної науки декілька коренів! Учні не розуміють більше всієї краси цих прекрасних мов, і дивлячись на те, яка ця молодь дурна, я відчуваю, як мене охоплює відраза й разом з тим — відчай.

— Як це можливо? — здивувався юний Дюфренуа. — У вашому класі лише три учні!

— Це рівно на трьох більше, ніж потрібно, — відповів професор, і в голосі його відчувалось обурення.

— Ба більше: я думаю, що всі вони — нероби й ледарі, — зауважив дядько Гюгнен.

— Ледарі, яких мало на світі, друже! — погодився пан Рішло. — Ви не повірите, але один із них нещодавно переклав мені jus divinum[77] як jus divin[78]!

— Божий сік! — мовив дядько Гюгнен. — Та це ж майбутній п’яниця!

— А вчора! Буквально вчора! Horresco referens[79], вгадайте, друзі мої, якщо, звісно, наважитесь, як інший переклав такий рядок з четвертої книги Георгій[80]:

immanis pecoris custos[81]...

— Мені здається... — почав Мішель.

— Я червонію по самісінькі вуха, — визнав пан Рішло.

— Ну добре, скажіть вже нарешті, як перекладають цей пасаж цього благодатного 1961 року? — нетерпляче спитав Гюгнен.

— «Gardien d’une épouvantable pécore»[82], — відказав старий професор, затуляючи обличчя руками.

Дядько Гюгнен не міг стриматись і вибухнув гучним реготом; Люсі, усміхаючись, відвернулась; Мішель із сумом дивився на неї; пан Рішло не знав куди подітися від сорому.

— Ох, Вергілію! — вигукнув дядько Гюгнен. — Чи міг би ти колись таке уявити?

— Тепер ви мене розумієте, друзі, — продовжував професор, — краще вже не перекладати зовсім, аніж перекладати так! І це ще клас риторики! Якщо нас виженуть — правильно зроблять!

— Що ж ви тоді робитимете? — спитав Мішель.

— А це вже, синку мій, інше питання, та зараз не час про це думати: ми тут, аби трохи розважитись...

— Тоді до вечері! — мовив дядько.

Поки подавали на стіл, Мішель зав’язав з панною Люсі чарівно банальну розмову, повну тих милих нісенітниць, крізь які інколи пробиваються справжні думки; у свої шістнадцять панна Люсі мала повне право бути набагато старшою за Мішеля у його дев’ятнадцять; але вона цим не зловживала. Однак стурбованість щодо майбутнього затьмарювала її чисте чоло, через що вираз обличчя дівчини здавався серйозним. Вона схвильовано поглядала на свого дідуся: у ньому було все її життя. Мішель помітив один з таких її поглядів.

— Ви дуже любите пана Рішло? — спитав він.

— Так, дуже, пане, — відповіла Люсі.

— Я теж, панно, — додав юнак. Люсі трохи зашарілася, розуміючи, що вони з Мішелем були прив’язані до одної людини: спільного друга; це було немов поєднанням її найінтимніших почуттів із почуттями іншого. Мішель відчув це та більше не наважувався кинути на дівчину погляд.

На щастя, дядько Гюгнен перервав їхню розмову чудовими словами: до столу! Сусідній кухар приготував прекрасну вечерю, що її дядько Гюгнен спеціально замовив для такої нагоди. Всі посідали до столу.

Спершу голод запрошених утамував густий суп з смачною вареною конятиною: до вісімнадцятого століття це м’ясо було у великій шані, а у двадцятому знову увійшло в моду; трохи згодом — чудесне бараняче стегно, консервоване у цукрі із селітрою: новий метод, що дозволяв зберігати м’ясо, при цьому збагачуючи його цінними смаковими властивостями; акліматизовані у Франції овочі з Еквадору, гумор та жвавість дядька Гюгнена, ґречність Люсі, яка подавала всім за столом, сентиментальний настрій Мішеля — усе сприяло тому, аби ця родинна вечеря видалась якомога теплішою. Марно гості намагалися її продовжити: усе скінчилась надто швидко, й серце повинно було капітулювати перед сатисфакцією шлунка.

Усі підвелися з-за столу.

— А зараз, — мовив дядько Гюгнен, — треба гідно завершити цей чудовий день.

— Підем на прогулянку! — вигукнув Мішель.

— Так, так! — підтримала юнака Люсі.

— Але куди? — спитав дядько.

— До Гренельського порту, — запропонував юнак.

— Чудово! Левіафан IV саме тільки-но прибув, тож ми зможемо насолодитися цим дивом!

Невеличкий гурт вийшов на вулицю, Мішель узяв дівчину під руку, і компанія попрямувала до кільцевої залізниці.

Знаменитий проект з перетворення Парижа на морський порт нарешті було реалізовано; у це довго не могли повірити; багато хто з жителів, які спостерігали за роботою на каналі, відкрито з нього глузували й наперед засудили проект за абсолютну, як вони вважали, непотрібність. Але десять років тому всі невіруючі мали визнати вже очевидну реальність.

Столиця вже погрожувала перетворитися на щось подібне до Ліверпуля у самому серці Франції; довгий ряд