Читати книгу - "Салимове Лігво"

у кутку на ослоні стояла скриня-льодовня, набита бляшанками «Пабсту» з кільцевими відкривачками[72]. Білл витяг з льодовні бляшанку і кинув Бену, котрий впіймав її одною рукою, але легесенько, щоб та не спінилася.

— Гарна отам річ, — сказав Бен, дивлячись у бік барбекю на задньому подвір’ї. То була акуратна низька конструкція з цегли, і мерехтіння тепла висіло над нею.

— Сам вибудував, — сказав Білл. — Кращого годі бажати.

Бен добряче глитнув і по тому відригнув, ще один плюс на його користь.

— Сюзі вважає, що ти путній хлоп, — сказав Нортон.

— Вона хороша дівчина.

— Порядна, практична дівчина, — додав Нортон, немов на підтвердження відригнувши. — Каже, ти вже три книжки написав. І всі вийшли друком.

— Еге, так і є.

— Добре розходяться?

— Перша так, — відповів Бен і більше не сказав нічого.

Білл Нортон злегка кивнув, схвалюючи чоловіка, у котрого достатньо клепки, щоби тримати при собі власні справи з доларами й центами.

— Ти не проти трохи допомогти з бургерами і хот-догами?

— Звісно.

— Ти мусиш надрізати хот-доги, щоб пустити їм дух. Ти про це знаєш?

— Йо, — Бен, злегка усміхаючись, черкнув у повітрі вказівним пальцем правої руки, ніби роблячи діагональні розрізи.

Маленькі надрізи на сосисках у натуральній оболонці вберігали їх від пухирів.

— Авжеж, ти сам із наших нетрищ лісових, — сказав Нортон. — Добре сказано, чорт забирай. Візьми отам-от отой мішок брикетів. І пиво своє забирай.

— Ви мене з ним не розлучите.

Білл на хвильку затримався і скинув бровою на Бена Міерза:

— Ти, парубче, не вітрогон? — запитав він.

Бен відповів з дещо похмурою усмішкою:

— Аякже.

Білл кивнув.

— Це добре, — сказав він і пішов у хату.

Бейбз Ґріффен схибила зі своїм прогнозом дощу на мільйон миль, і вечеря на задньому подвір’ї пройшла добре. Повів легкого вітерцю вкупі з хмарками пеканового диму з мангалу відганяв найзліших пізньосезонних комарів. Жінки прибрали паперові тарілки і приправи, потім повернулися і собі кожна випити пива та посміювалися з того, як Білл, стріляний горобець, граючи примхливими потоками вітру, виставив Бена у бадмінтон 21–6. Бен зі щирим жалем відмовився від реваншу, показавши на свій годинник.

— У мене книжка печеться, — сказав він. — Я заборгував шість сторінок. Якщо нап’юся, я завтра вранці не зможу навіть прочитати того, що написав.

Сюзен пішла провести його до передньої хвіртки — з міста він сюди прийшов пішки. Білл, гасячи вогонь, кивав власним думкам. Парубок сказав, що він серйозна людина, і Білл був готовий повірити йому на слово. Він навів поважну причину не для того, щоб справити на когось враження, але будь-хто, хто працює після вечері, відставляє свою роботу і кудись іде, робить це, щоб залишити мітку на чийомусь дереві, і ймовірно, великими літерами.

Утім, Енн Нортон так до кінця й не відтанула.

  17

7:00 вечора.

Флойд Тіббітс заїхав на щебеневу парковку «У Делла» хвилин за десять після того, як Делберт Маркі, хазяїн і бармен, увімкнув на фасаді свого закладу нову рожеву вивіску. Це був напис DELL’S літерами три фути заввишки, де апострофом слугувала висока коктейльна склянка.

Надворі сонячне світло визолювали з неба гуснучі фіолетові сутінки, і невдовзі по довколишніх виярках почне формуватися низовий туман. Приблизно десь за годину почнуть з’являтися вечірні завсідники.

— Вітаю, Флойде, — кивнув Делл, дістаючи з кулера «Мікелоб»[73]. — Добрий минув день?

— Нормально, — відповів Флойд. — Добрим глядиться це пиво.

Високий чоловік з акуратно підстриженою пісочного кольору борідкою, зараз він був у слаксах з рифленого поліестеру і легкому піджаку спортивного крою — своєму робочому костюмі у Ґранта. Він там був другою фігурою по кредитах і любив цю роботу отим неуважним манером, що може ледь не одним махом перетнути межу з нудьгою. Він почувався так, ніби просто лине за вітром, але це відчуття не було активно неприємним. А ще ж була Сюзі — чудова дівчина. Невдовзі вона зрештою погодиться і тоді, він гадав, йому доведеться щось із собою робити.

Він кинув на шинквас доларову банкноту, налив собі по стінці склянки пиво, спрагло випив його і наповнив склянку знову. Єдиним іншим клієнтом наразі в барі був молодий парубок у комбінезоні телефонної компанії — Браянтів син, подумав Флойд. Той пив пиво за столом і слухав якусь сумну пісню про кохання з джукбокса.

— То що нового у місті? — запитав Флойд, знаючи відповідь наперед.

Нічого нового, особливого нічого. Якийсь старшокласник міг заявитися у школу п’яним, але нічого іншого намислити Флойд не міг.

— Ну, хтось убив собаку твого дядька. Отака новина.

Флойд застиг, затримавши склянку на півдорозі до свого рота.

— Дока, собаку дядька Віна?

— Саме так.

— Збило машиною?

— Аж ніяк не схоже на те. Майк Раєрсон його знайшов. Майк приїхав на Злагідний Пагорб, щоб покосити траву, і Док висів там на отих шпичаках, що на вершечку цвинтарних воріт. Весь розпанаханий.

— Що за сучий син, — промовив Флойд вражено.

Делл поважно кивнув, задоволений справленим враженням. Він знав іще дещо таке, що стало гарячою темою сьогоднішнього вечора в місті, — дівчину Флойда бачили з тим письменником, котрий оселився у Єви. Але про це нехай Флойд дізнається сам.

— Раєрсон доправив собачого трупа Паркінсові Ґіллеспі, — сказав він Флойду. — У того така думка, що пес міг сам померти, а зграя якихось дітлахів повісили йо’ заради сміху.

— Ґіллеспі власного гузна від лунки в землі не відрізнить.

— А може, й ні. Скажу тобі, що я думаю, — Делл подався вперед на своїх дебелих руках. — Я думаю, це таки пацанва, авжеж… чорт забирай, я цього певен. Але теє може буть троха серйозніше, ніж просто жарт. Ось, глянь-но, яка штука.

Він сягнув рукою під шинквас і ляснув по ньому газетою, розгорнутою на одній із внутрішніх шпальт.

Флойд узяв її до рук. Заголовок повідомляв: «ПРИХИЛЬНИКИ САТАНИ ОСКВЕРНИЛИ ФЛОРИДСЬКУ ЦЕРКВУ». Він пробіг очима текст. Отже, якоїсь години після опівночі зграя підлітків вломилася в католицьку церкву в Клуїстоні, Флорида, і провела там якогось кшталту нечестиві обряди. Було осквернено олтар, на лавах, сповідальнях та хрестильній купелі набазграно нецензурні слова, а на сходах, що ведуть до притвору, було знайдено ляпки крові. Лабораторний аналіз підтвердив, що, хоча частина тієї крові належить тварині (ймовірно козяча), більшість її людська. Шеф поліції Клуїстона визнав, що жодних прямих доказів у них нема.

Флойд поклав газету.

— Шанувальники Диявола в Лігві? Та бодай тебе, Делле. Ти шукаєш вовків межи вівці.

— Виростки скаженіють, — вперто відказав Делл. — А то ти сам цьо’ це бачиш. Потім тобі новина буде, шо вони на пасовиську Ґріффена людей приносять у жертву. Хочеш іще підзаправитися?

— Ні, дякую, — сказав Флойд, зісковзнувши зі стільця. — Гадаю, я краще піду подивлюся, як там почувається дядько Вінні. Він любив того собаку.

— Передай від мене йому вітання, — сказав Делл, ховаючи назад під шинквас газету — наочний аргумент на пізніше ввечері. — Страх, як жаль за таке почути.

На півдорозі до дверей Флойд затримався і промовив кудись у простір:

— Повісили його на шпичаках, еге? Заради Христа,