Читати книгу - "Згасле сяйво, Марі Сантьяго"

Розділ 12: Межі терпіння

Етел стояла на краю темного підворіття, відчуваючи на собі важкий погляд Дерека. Він мовчав, але її внутрішній відчуття підказувало, що він весь час стежить за кожним її рухом, вивчаючи її поведінку, хвилюючись за неї, навіть коли вона намагалась залишатись спокійною. Вона знала, що це їхня остання місія, що її результат стане визначальним для всіх їхніх планів на майбутнє.

 

Зовсім недалеко до них наближався знайомий автомобіль, що мав забрати їх до місця, де знаходилась потрібна їм інформація. Але не було часу на сумніви чи страхи. Вони знали, що чим довше вони затримуються, тим більша ймовірність того, що їх помітять, і це призведе до непередбачуваних наслідків.

 

— Ти впевнена, що все буде добре? — запитав Дерек, його голос був напруженим, злегка хриплим. Він дивився на неї так, ніби кожна її помилка може стати останньою.

 

Етел повернула до нього погляд. В його очах відображалась та ж сама тривога, що вона відчувала, але її бажання не підвести його було сильніше за все. Вона не могла дозволити йому сумніватися.

 

— Ми готові, — відповіла вона, але відчувала, як серце прискорюється від тих слів. — Не хвилюйся, Дерек. Я справлюсь.

 

Він лише кивнув, але вона побачила, як його руки здригнулись, і він невидимо стискав кулаки. Ці маленькі сигнали її не обманювали. Він переживав за неї, як ніхто інший. Як би не хотіла вона цього уникати, вона не могла не помітити того, як він завжди ставив її безпеку на перше місце.

 

Вони тихо почали рухатись в напрямку до чергової будівлі, їхні кроки лунали на порожніх вулицях, де навіть вітри не наважувались порушити тишу. З кожним кроком серце Етел билося все швидше, і вона відчувала, як її хвилювання стає неминучим. Вона навіть не помітила, як вона затримала подих.

 

Раптом з-за рогу виїхала чорна машина, і Етел миттєво відчула, що щось не так. Вона задерев’яніла, але Дерек вже був поруч, швидко схопив її за руку, натягуючи до себе. Її очі зустрілися з його, і на мить їй здалося, що вона бачить в його погляді те, що вона рідко помічала раніше — занепокоєння, яке він намагався приховати.

 

— Ти в порядку? — його рука була холодною на її талії, і хоча він намагався залишатись спокійним, вона чітко відчула, як його серце б’ється в ритмі паніки.

 

— Так, я… — Етел ледь встигла відповісти, коли машина зупинилася неподалік, і двоє чоловіків вийшли з неї.

 

Її серце затупилося. Все стало реальнішим, ніж будь-коли.

 

— Тримайся поруч, — прошепотів Дерек, його голос був жорстким і спокійним, але в ньому звучала та сама тривога, яку вона відчувала в собі. Він рухався так, ніби в очах кожного з них була небезпека, і в кожному русі він шукав можливість захистити її.

 

Вони почали рухатись в бік будівлі, але те, що відбувалося навколо, було далеко не звичайним. Ті чоловіки не здавались випадковими спостерігачами. Вона відчула, як кроки стають все важчими. Що ближче вони були до дверей, тим більше зростала небезпека, і Етел зрозуміла, що вони можуть не встигнути, якщо не діятимуть швидко.

 

— Дерек… — почала вона, але його вираз обличчя не дозволив їй продовжити. Він знанням в долоні схопив її за руку і потягнув до себе.

 

— Тихо. Я не дозволю тобі потрапити в біду, — буркнув він, його голос став гострим і владним.

 

Вони увійшли всередину. Тепер не було часу на сумніви. Вони повинні були знайти потрібні документи, перш ніж все піде не так.

 

Але коли вони наблизились до дверей офісу, саме тоді один з чоловіків вийшов із темряви, і його погляд зустрівся з її поглядом. Це була пастка.

 

Дерек миттєво відреагував, рухаючись між нею і чоловіком. Він не чекав, не давав шансів. Він був готовий захищати її ціною свого життя, і в його погляді вона побачила це розуміння.

 

— Тікати! — прошепотів він, штовхаючи її вперед.

 

Але вона відчула, як її ноги наче приросли до місця. Зазвичай вона була сміливою, рішучою, але зараз, коли її життя було на волосині, вона зрозуміла, як сильно вона залежала від нього. Її серце билося в грудях, а страх обпік її нутро.

 

Дерек не збирався залишити її.

Він хапав її за руку і, не звертаючи уваги на всі небезпеки навколо, тягнув до виходу, намагаючись захистити її від кожного потенційного удару.

 

— Я не залишу тебе, — сказав він, і в його голосі був не тільки біль, а й обіцянка. — Ми вийдемо звідси живими.

 

Ці слова стали обіцянкою не тільки для неї, а й для нього самого. Вони були більше ніж командою. Вони були одне для одного, і неважливо, скільки небезпек стояло на шляху — вони йшли разом. Етел була готова до найгіршого, але не до того, щоб бути так близько до смерті, відчувати, як холодний піт збирається на її лобі, і як серце б’ється у горлі. Вона слідувала за Дереком, її рука в його хватці здавалася єдиною річчю, що тримала її на цьому світі, серед хаосу і паніки.

 

Вони прибігли до бокового виходу, де їх вже чекав чорний фургон. Дерек, не відпускаючи її руку, штовхнув двері, потягнув її в салон, а сам стрибнув у водійське місце. Весь шлях до безпечного місця був сповнений нервозності — вони не знали, скільки часу у них є до того, як їх знайдуть, не знали, що буде далі.

 

Але їхали мовчки. У цьому мовчанні була чітка рішучість. Здавалось, що вони обоє знали: навіть коли все навколо руйнується, є одна річ, яка повинна залишитись незмінною — це те, що вони повинні бути разом.

 

— Дерек, — ледь чутно вимовила Етел, повернувши голову до нього. — Я не можу далі… Це все більше схоже на кошмар.

 

Вона відчула, як його погляд стискає її душу, коли він повернувся до неї. Його темні очі відображали тривогу, але ще й якусь непохитну впевненість. Це був той погляд, що завжди супроводжував її в моменти небезпеки, але цього разу він був іншим, більш відвертим, більш відкритим.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍