Читати книгу - "Дружина Повелителя Демонів, Елісса Фенікс"

Глава 22. Примари минулого

Катя й Аріан ступили в темний храм, і двері за ними зачинилися з глухим скреготом. Повітря було насичене вогкістю, древнім пилом і… чимось іншим, важким і невидимим. Відчуття, що їх хтось спостерігає, не залишало Катю ні на мить.

– Це місце… здається живим, – прошепотіла вона, стискаючи пальці в кулаки.

Аріан уважно оглянув залу.

– Тут залишилася давня магія. Вона спить, але ми її розбудили.

Катя перевела подих, намагаючись приборкати страх. Височенні колони здавалося зливалися з темрявою, фрески на стінах розповідали історії давно забутих богів, а в підлозі виднілися тріщини, наче саме каміння колись тряслося від жаху.

І тоді…

Щось заворушилося.

Спочатку це був легкий подих вітру, що пробіг уздовж їхніх спин, потім ледь чутний шепіт, а потім – голоси.

Катя мимоволі напружилася.

– Ти це чуєш?

Аріан стиснув її зап’ястя.

– Не реагуй. Це може бути пастка.

Але голоси вже набули форми.

"Допоможіть… Він прийшов за нами… Тікайте…"

Перед ними виникли тіні. Вони були прозорими, ніби складеними з диму, але Катя бачила їхні риси – це були жінки. П’ятеро дівчат.

Катя затримала дихання.

– Це… вони?

Аріан глянув на привидів, його погляд був напруженим.

– Попередні наречені.

Примари хитнулися, їхні вуста відкривалися, але голоси були лише шепотом у вітрі.

Катя ступила вперед.

– Що сталося з вами?

Тіні здригнулися, і одна з них, та, що здавалася наймолодшою, підняла руку. Її пальці тремтіли, ніби вона силкувалася вказати на щось…

І раптом усі примари різко здригнулися.

Їхні обличчя спотворив жах.

"Він знає, що ви тут… Тікайте!"

У той самий момент храм здригнувся. Стіни затремтіли, повітря стало важким, ніби згустилося навколо, і з глибини зали почало підніматися щось чорне.

Спочатку це був просто туман – густий, липкий, що ковзав по підлозі, мов змії. Потім він почав підійматися вище, набуваючи химерних форм, поки нарешті не перетворився на щось величезне, зловісне.

Дві сліпучі червоні точки запалали в його глибинах – очі.

Катя відчула, як всередині все стискається.

Це була не просто магія.

Це було щось інше.

Стародавнє. Живе. І голодне.

– Аріане… – вона мимоволі потягнулася до його руки.

Він стояв нерухомо, його золоті очі вивчали істоту перед ними.

– Це не демон, – прошепотів він.

Катя вдихнула.

– Що це таке?

Чорна маса знову заворушилася, і тоді Катя почула його голос.

Це був не просто голос.

Це була буря зі стогонів, криків і шепоту.

– Ви не повинні були приходити сюди…

Катя відчула, як їй стає холодно. Справжній, пронизливий холод, ніби щось витягувало тепло з її тіла.

Вона відступила на крок.

– Що воно хоче?

Аріан знову взяв її за руку.

– Воно – частина прокляття.

Катя намагалася роздивитися хоч якісь риси у чорному мороці, але те, що стояло перед ними, було безформним. Лише тінь.

Але в ній жило щось жахливе.

– Його створили боги, – раптом зрозуміла вона.

Аріан кивнув.

– Але щось пішло не так.

Катя перевела подих.

– Воно говорить до нас… Це означає, що воно живе.

– Воно більше, ніж живе, – Аріан стиснув її пальці. – Воно чекає.

Катя відчула, як її серце калатає у грудях.

– Чекає на що?

Аріан мовчав.

А потім тінь заговорила знову.

– Чекаю… на неї.

Катя відчула, як у неї всередині все похололо.

"На мене?"

Вона не встигла навіть озирнутися, як чорна магія зрушила з місця.

І кинулася прямо на неї.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍