Читати книгу - "Ерагон. Спадок"

ми із Сапфірою вирішили залишити Алагезію.

Насуада схопилася рукою за перила, немов боялась не встояти на ногах. Запала мовчанка — тільки плескіт води внизу порушував тишу.

— Я не розумію.

Тоді Ерагон, так само як Арії, розповів королеві про ті причини, з огляду на які дракони, а отже, і він із Сапфірою, не можуть більше залишатися в Алагезії.

— Мені б ніколи не вдалося впоратися з чарівниками, — сказав він на завершення. — Сапфіра і я повинні ростити драконів і навчати Вершників. І це для нас — найголовніше. Та навіть якби в мене був час, я б усе одно не міг очолювати Вершників і бути твоїм підлеглим — інші раси ніколи б не пристали на це. Попри те, що Арія вирішила стати королевою, Вершники повинні й надалі залишатись неупередженими. Якщо ми почнемо обирати улюбленців, це зруйнує всю Алагезію. Одна-єдина умова, за якої я б іще подумав, — це те, щоб чарівники були в усіх расах, включно з ургалами. Але цього ніколи не буде. Крім того, все одно залишиться питання, що робити з яйцями й Елдунарі.

Насуада спохмурніла:

— Невже ти думаєш, що я повірю в те, що, маючи таку силу, ти не зможеш захистити драконів тут, в Алагезії.

— Звісно, я міг би спробувати. Але щоб гарантувати безпеку драконів, ми не можемо покладатися тільки на магію. Нам потрібні ще й бар’єри фізичні: стіни, рови, скелі — все, що зробить драконів неприступними для людей, ельфів, гномів чи ургалів. А найголовніше те, що нам потрібна така безпека, яку може гарантувати тільки відстань. Нам треба зробити так, щоб до нас було важко дістатися, щоб непереборні труднощі мандрів відлякували навіть наших найбільш запеклих ворогів. І ще одне. Припустімо, що я зміг би захистити драконів. Тоді все одно залишається питання, як утримати їх від спокуси полювати за худобою — чи вже нашою, чи гномів, чи ургалів. Ти хочеш, щоб тобі довелося пояснювати Орикові, чому його стада весь час зникають? Ти хочеш, щоб тобі довелося заспокоювати розлючених фермерів, які втратили своїх тварин?… Ні, залишити країну — це одне-єдине правильне рішення, — Ерагон глянув униз на фонтан. — Зрештою, навіть якби в Алагезії знайшлося місце для яєць і Елдунарі, було б неправильно, щоб я залишався тут.

— Це ж чому?

Вершник похитав головою:

— Ти знаєш відповідь на це так само добре, як і я. Я став надто могутній. Поки я тут, твоя влада… і, звісно ж, влада Арії, Орика й Орина завжди буде не надто надійною. Якби я тільки схотів, то майже кожен у Сурді, Тейрмі й у твоєму власному королівстві пішов би за мною. А коли на моєму боці ще й Елдунарі, то немає нікого, хто зміг би виступити проти мене, включно з Мертагом і Арією.

— Але ж ти ніколи б не повстав проти нас. Ти не такий…

— Не такий?.. Невже ти справді вважаєш, що за всі роки, що я проживу — а в мене може бути дуже довге життя, — я жодного разу не спробую втрутитись у перебіг подій у країні?

— Якби ти так зробив, я впевнена, що на те була б поважна причина, і ми були б вдячні тобі за допомогу.

— Чи були б? Поза сумнівом, я б вірив у те, що моє втручання виправдане, але саме в цьому й полягає небезпека. Правда ж? Віра в те, що ти знаєш краще за інших, що треба робити, та ще й така влада, котра спонукає тебе діяти. Ясна річ, заради блага більшості… А що якби я помилився? Хто б тоді зупинив мене?.. Я міг би закінчити так, як Галбаторікс, попри всі мої найкращі наміри. Моя сила й влада змушує людей погоджуватися зі мною. Я вже побачив це по всій Імперії… Якби ти була на моєму місці, скажи: чи змогла б ти протистояти спокусі втрутитися в якісь події, нехай тільки трішки, заради того, щоб було краще?.. Насуадо, моя присутність тут порушує рівновагу речей. Якщо я не хочу перетворитись на того, кого буду ненавидіти, я маю залишити країну.

Насуада підвела голову:

— Я могла б наказати тобі лишитися.

— Сподіваюся, ти не зробиш цього. Бо я хотів би попрощатися по-дружньому, а не гніваючись.

— То ти тепер не підлягатимеш нікому, окрім себе?

— Я підлягатиму Сапфірі й власному сумлінню, як робив це завжди.

Кутики губ Насуади опустилися:

— Людина сумління — це найнебезпечніший у світі тип.

Знову запала мовчанка — дзюрчала лиш вода у фонтані.

— Ерагоне, — озвалася нарешті королева, — скажи мені: ти віриш у богів?

— У яких богів? Їх багато.

— У будь-яких. В усіх. Ти віриш в якусь вищу силу?

— Не в Сапфіру? — Вершник посміхнувся, хоч Насуада, навпаки, спохмурніла. — Вибач, — продовжив він за мить. — Я не знаю, можливо, вони існують. Я бачив… Я не впевнений, але, можливо, я й справді бачив божество гномів Гунтеру в Тронжхеймі, коли коронували Орика. Та якщо боги існують, я не дуже високої про них думки, якщо вони так довго залишали на троні Галбаторікса.

— Можливо, ти був їхнім знаряддям, для того, щоб його усунути. Ти ніколи про це не думав?

— Я — знаряддя? — зареготав Ерагон. — Не знаю. Може, воно й так… Тільки мені здається, вони не надто переймаються тим, живі ми чи мертві.

— Звісно. Чому б вони мали цим перейматися? Вони боги… Але я питаю: ти поклоняєшся комусь із них?

Судячи з усього, це питання було для Насуади дуже важливе. Ерагон знову трохи помовчав.

— Їх так багато, — знизав плечима Вершник. — Звідки ж я знаю, кого з них слід обирати?

— А чому б тобі не обрати творця всіх богів Унулукуна, який пропонує вічне життя?

Ерагон посміхнувся:

— Поки я не захворію або хто-небудь мене не вб’є, я можу прожити тисячу років або й більше. А якщо я житиму так довго, то навіщо мені уявляти, що я буду жити ще й після смерті. Тоді навіщо мені цей бог? З Елдунарі я можу й самотужки зробити майже все.

— Боги дають можливість побачити тих, кого ми любимо, знову. Чи ти цього не хочеш?

Вершник знизав плечима:

— Хочу. Але я не хочу, щоб життя тривало цілу вічність. По-моєму, це навіть страшніше, ніж просто відійти в небуття одного прекрасного дня, як вірять ельфи.

Насуада, здавалося, була збентежена:.

— Виходить, ти не підкоряєшся нікому, крім Сапфіри й самого себе?

— Насуадо, хіба я погана людина?

Королева заперечно похитала головою.

— Тоді дозволь мені робити те, що я вважаю правильним.