Читати книгу - "У серці Африки, або Пригоди Аллана Квотермейна"

і ви, панове. Для мене немає середини! Я сміюся над вашими жалощами і ненавиджу вас! Я не потребую вашого прощення — для мене це жало змії! Я стою тут перед вами обдурена, покинута, ображена, та все ж тріумфую над вами, сміюся і зневажаю вас усіх! Ось вам моя відповідь!

Раптом, перш ніж хто-небудь міг здогадатися про її намір, вона підняла срібного списа, який тримала в руці, і завдала собі такого сильного удару в бік, що спис пройшов наскрізь, і впала на підлогу.

Нілепта скрикнула. Гуд майже знепритомнів, інші кинулися до Зорайї. Цариця Ночі підняла свою прекрасну голову і поглянула своїми дивовижними очима в обличчя Куртіса, немов прощаючись із ним. Потім голова її відкинулася назад, пролунало зітхання, схоже на ридання, і похмура, але смілива душа Зорайї відлетіла. Її поховали з царською пишнотою, і все було закінчено. Минув місяць від часу трагічної смерті Зорайї. У храмі Сонця відбулася урочиста церемонія, і Куртіс був офіційно оголошений королем країни Цу-венді. Я був хворий і не прийшов на церемонію. Насправді, я ненавиджу такі речі, натовпи народу, звуки труб, майоріння прапорів. Гуд, присутній на церемонії (у повній формі), повернувся і розповів мені, що Нілепта була вельми красивою, а Куртіс тримався так, немов народився королем, і чув на свою адресу гучні вітальні крики, що підтверджували його величезну популярність у країні. Потім, розповідав він, коли в процесії вели королівського коня Денний промінь, народ почав голосно, до хрипоти кричати: “Макумазан! Макумазан!” Кричали так, що він, Гуд, мав був устати на повний зріст в екіпажі і закричати їм, що я хворий і не можу брати участь у церемонії.

Потім сер Генрі, чи, точніше; король прийшов відвідати мене, був вельми стомленим і присягався, що ніколи не нудьгував так у своєму житті. Але я думаю, що він дещо перебільшував. Людській натурі невластиво нудьгувати за таких незвичайних обставин. Насправді, чи не дивна річ, що той, хто за рік до того приїхав у країну нікому не відомим прибульцем, тепер одружився з прекрасною і коханою королевою і зробився королем усієї держави! Я спробував прочитати йому повчання, щоб він не загордився і не захопився блиском і силою своєї влади, і пам’ятав завжди, що був колись простим англійським джентльменом і обраний Провидінням для великого і відповідального обов’язку.

Куртіс був такий люб’язний, що терпляче вислухав мої настанови і навіть подякував мені за них. Одразу ж після церемонії мене перенесли до будинку, де я тепер пишу ці рядки. Це чарівний куточок, за дві милі від Мілозиса. Тут протягом п’яти місяців, не сходячи з ложа, я на дозвіллі складав ці записки, історію наших мандрів. Напевне, ніхто ніколи не прочитає їх, та це неважливо. Принаймні складання цих записок допомогло мені згаяти час тяжких страждань. Я дуже мучився тоді. Слава Богу, швидко скінчаться мої страждання.

Минув тиждень відтоді, як я написав останні рядки. Тепер я знову беруся за перо, востаннє, бо кінець мій близький.

Моя голова свіжа, і я можу писати, хоча ледве тримаю перо. За останній тиждень хвороба легенів загострилася, але тепер стабілізувалася, я відчуваю повне оніміння кінцівок і ні на що вже не сподіваюся.

Біль зник, а з ним зник і страх смерті, і я відчуваю близькість вічного спокою і відпочинку. Радісно, з тим відчуттям спокою, з яким дитя лежить на грудях матері, я готовий впасти в обійми ангела смерті! Будь-яка боязкість, усі страхи, що не залишали мене за життя, відлетіли від мене, бурі минули, і Зірка вічної надії, що блищала крайнеба, тепер наблизилася до мене. Багато разів був я близький до смерті, багато товаришів померли на моїх очах, тепер — моя черга! Ще двадцять чотири години, і світ буде далеко від мене з усіма його страхами і надіями. Мене не стане, і світ забуде про мене! Так було і буде з усіма! Тисячі століть тому вмираючі люди думали свої думи і були забуті! Мине ще тисяча століть, і нащадки наші вмиратимуть і думатимуть і їх також забудуть у свою чергу.

“Людське життя — дихання бика взимку, зірка, що блукає небом, легка тінь, яка зникає із заходом сонця!” — так висловився одного разу зулус у розмові зі мною.

Ні, наш світ недобрий! Хто може не погодитися з цим, окрім тих, хто засліплений собою?

Як може бути хорошим світ, в якому першорядне значення мають гроші, де дороговказною зіркою є егоїзм і себелюбство?

Тепер, коли моє життя закінчується, я радий, що жив, що пізнав ніжне дихання жіночого кохання і вірну дружбу, яка пережила кохання жінки, радий, що чув дзвінкий сміх дітей, милувався сонцем, місяцем і зірками, відчував солоне дихання моря на своєму обличчі і плавав осяяною промінням місяця водою, полюючи на звірів. Та я не хотів би знову почати життя! Ні, ні!

У мені все змінилося. Світло зникає з очей, і темрява наближається. До мене з’являються крізь цей морок знайомі обличчя дорогих померлих… Там мій Гаррі та інші, і найкраща, найдосконаліша жінка, яка колись жила на землі.

Навіщо говорити про неї тепер? Навіщо говорити про неї після довгого мовчання, тепер, коли вона така близька до мене; коли я йду туди, куди пішла вона дуже давно.

Призахідне сонце горить полум’ям на золотому куполі храму. Пальці мої втомилися.

Усім, хто знав мене або чув про мене, всім, хто схоче іноді пригадати старого мисливця, я простягаю руку на прощання і прошу прощення!