Читати книгу - "Декамерон"

то вже завдяки розуму своєму, чи щастя таке мав, ― зайняти в полон усіх майже недогибків християнських; пішов той ясир по різних городах агарянських у тюрми.

Між тими полонянами був і мессер Торелло; йому припало сидіти в олександрійській тюрмі. Ніхто його там не знав, та він боявся й одкриватись будь-кому; з тої гіркої нужди почав він там птахів мисливих до ловів заправляти, бо в сьому ділі великий був із нього майстер. Скоро слава про нього дійшла й до самого Саладіна; він визволив його з темниці і взяв до себе за сокольника. Мессер Торелло, якого султан узивав не інакше як Джавуром (себто, по-їхньому, християнином), не впізнав Саладіна, так само як і той його, і витав душею в рідній Павії; кілька разів поривався він тікати, та все йому не щастило. Одного разу, коли до Олександрії прибули якісь генуезці, щоб викупити в Саладіна декількох своїх городян, і мали вже вертатись додому, мессер Торелло надумав написати до своєї жінки, що він живий і постарається якнайшвидше прибути до неї, тож нехай його почекає. Так він і зробив, упрохавши одного генуезця, котрого випадком знав, щоб він уручив того листа настоятелеві Золотоверхого Петрівського собору, який доводився йому рідним дядьком. Отак бідував мессер Торелло в неволі, коли се одного разу Саладін заговорив із ним про птахів, і він осміхнувся, по-своєму якось ворухнувши губами; Саладінові запам'ятався той порух, ще коли він був у нього в Павії. От пригадав він собі того гостинного шляхтича й почав пильно придивлятись до свого невільника: здалось йому, що се він і є. Обірвавши розмову про птахів, Саладін спитав його зненацька:

― Скажи, Джавуре, з якого ти західного краю родом?

― Володарю, ― одказав йому мессер Торелло, ― я ломбардець, сам із міста Павії, чоловік убогий і простого роду.

Як почув те Саладін, то майже цілком упевнився в своєму здогаді; він зрадів і подумав собі: «Аж ось коли Бог погодив мені, що я можу оддячити йому за його гостинність»! Не сказавши йому більше ні слова, він велів розікласти в одній кімнаті усю свою одежу, а тоді повів його туди й спитав:

― Поглянь, Джавуре, чи нема серед сії одежі такої, що була б тобі по знаку?

Мессер Торелло почав розглядатись і незабаром помітив той одяг, що жінка його подарувала Саладінові; хоч він і не думав, що то той самий, проте сказав йому:

― Володарю, такої тут ніби немає; тільки отся одежа, та ще ота схожа на ту, в яку я колись одягнувся був разом із трьома переїжджими купцями, що в мене гостювали.

Тоді Саладін, не мігши далі стриматись, обійняв його ласкаво і сказав:

― Ви ― мессер Торелло д'Істрія, а я ― один із трьох купців, що то їм дружина ваша подарувала сю одежу. Тепер настав час показати вам свій товар, щоб ви ― пам'ятаєте, що я казав вам на прощання? ― упевнились цілковито, хто ми такі.

Почувши сеє, мессер Торелло зрадів, та воднораз і засоромився: радів тому, що приймав колись у себе такого гостя, а соромився, бо йому здавалось, що бідно дуже його вшанував. Тоді Саладін сказав:

― Мессере Торелло, сам Бог прислав вас до мене: знайте ж, що тепер не я, а ви тут господар.

Обидва вони несказанно раділи сій зустрічі. Саладін наказав одягти його по-царському і, вивівши його до своїх найславетніших пашів, промовив чимало слів, вихваляюючи його великодушність та гостелюбність; вкінці сказав, щоб кожний, кому дорога його ласка, оддавав сьому чужинцеві таку пошану, як би й власній його особі, ― всі однині так і робили при султановім дворі, та найбільше ті вельможі, що гостювали в його домі разом із Саладіном.

Тая несподівана велич і слава, що випала тут мессерові Тореллу, примусила його забути на деякий час про ломбардські справи, тим більше, що він був певен, що його лист дійшов до дядька. Та в той день, коли Саладін обгорнув християнський табір і зайняв у полон майже все військо, серед тих вояків помер і був похований один провансальський лицар, птах дрібного льоту, на ймення Торелло з Діня; тим багато хто з війська, де мессера Торелла в Істрії знали як одважного воїна, почувши, що помер мессер Торелло, подумали, що то був Торелло не з Діня, а з Істрії, а як незабаром усіх узято в полон, то так ніхто до ладу й не дізнався правди; тим деякі італійці повернулись додому з такою вісткою, ― були серед них навіть такі балакуни, що бачили, мовляв, на власні очі, як він помер і як його ховали. Дійшли ті чутки до жінки його і до родичів, ― боже, що там було суму того і скорботи! Та хіба лише у них ― у всіх, хто сього лицаря знав.

Довга б то була річ оповідати, як журилася, побивалась і плакала його жінка; кілька місяців тяглася та жалоба, а потім, як туга вже трохи попустила, до неї почали свататись найславніші ломбардські шляхтичі, і брати її та інші родичі стали вмовляти її, щоб ішла знову заміж. Кілька разів вона одмовлялась, плачучи, та вкінці мусила скоритись волі кревних ― сказала тільки, що тоді вийде заміж, як мине той реченець, що дав їй мессер Торелло.

Поки ж там у Павії отак до жінки з короткими гужами приступали і до весілля тиждень, може, чи що, зоставалось, мессер Торелло зустрів в Олександрії одного чоловіка, котрого бачив, як він сідав разом із тими генуезцями на галеру; от велів він його до себе покликати й спитав, як їм плавалось і коли вони прибули до Генуї.

― Мій пане, ― одказав той, ― нещастя спостигло тую галеру; чув я на Криті, де висадився, що поблизу Сицилії налетів на неї страшний вітер-північник і одкинув кудись на мілини берберійські, так що ніхто не врятувався; і моїх двоє братів теж там загинули.

Мессер Торелло повірив його словам, ― а вони таки були цілком правдиві, ― і згадав, що через кілька день кінчається той реченець, що давав він жінці, а що до Павії не дійшло од нього жодної вістки, то він був певен, що жінка притьмом вийде заміж. Так йому стало гірко й досадно, що і їжа не йшла на душу; ліг у постіль та й лежить, коли б уже, думає, померти швидше.

Як довідався про те Саладін, що дуже його любив, прийшов до нього