Читати книгу - "Королівський убивця"

— Залиште його наодинці зі мною. Я можу добитися від нього того, чого ви прагнете.

— Ні, — рівним голосом відмовив Регал. — Я знаю, чого ти від нього хочеш, Вілле. Ти бачиш у ньому товстий бурдюк, повний сили Скіллу, який охоче б спорожнив. Що ж, можливо, під кінець знайдеться спосіб, щоб ти його здобув. Але ще не зараз. Я хочу, щоб він став перед герцогами й зізнався у зраді. І більше: хочу, щоб він повзав перед троном і благав милосердя. Я бажаю, аби він звинуватив усіх, хто сміє мені опиратися. Він сам їх викриє. Ніхто не сумніватиметься, коли він назве їх зрадниками. Нехай герцог Бронді побачить, як звинувачують його власну доньку, нехай усі почують, що леді Пейшенс, яка так голосно репетує про правосуддя, сама зрадила корону. А для нього… ця дівчина-свічкарка, ця Моллі.

Моє серце зайшлося.

— Я ще не знайшов її, мілорде, — відважився сказати Вілл.

— Мовчати! — загримів Регал. Вийшло майже як у короля Шрюда. — Не додавай йому цим надії! Нема потреби знаходити її, щоб він сам звинуватив її у зраді. Знайдемо, коли матимемо вільний час. Він піде на смерть, знаючи, що вона піде за ним услід, звинувачена ним самим. Я очищу Оленячий замок від купи гною, стану на карк усім тим, що хотіли мене зрадити і протистояти мені!

Він поволі підняв свого келиха, наче сам собі проголосив тост, і відпив глибокий ковток.

Я подумав, що це звучить дуже схоже на королеву Дезайр за кубком вина. Одна половина — хвалько, друга — слинявий боягуз. Він боятиметься всіх, кого не контролює. А наступного дня ще більше боятиметься тих, кого контролює.

Регал із грюканням відставив свій кубок вина. Відкинувся на спинку крісла.

— Добре. Продовжуймо, так? Келфрі, підніми його для нас.

Келфрі був професіоналом, який працював не для насолоди. Він не був лагідним, але не був і грубим більше, ніж це необхідно. Встав за мною, обхопивши за плечі, щоб утримати на ногах. Він не навчався в Год. Я знав, що коли б різко відкинув голову назад, то міг би розтрощити йому носа, а то й вибити кілька передніх зубів. Але мені й просто стояти рівно було не надто легше, ніж різко дриґати головою. Тож я стояв, захистивши руками живіт, відштовхуючи біль, збираючи сили. За мить здійняв голову і глянув на Регала.

Провів язиком по своїх губах зсередини, щоб відліпити їх від зубів, а затим сказав:

— Ти вбив рідного батька.

Регал у своєму кріслі закам’янів. Чоловік, який мене тримав, напружився. Я повис у нього на руках, змушуючи його тримати мою вагу.

— Це зробили Серена і Джастін, але ти їм звелів, — тихо сказав я. Регал підвівся.

— Проте не раніше, ніж ми скіллили до Веріті, — крикнув я голосніше. Від цього зусилля покрився потом. — Веріті живий, і він усе знає. — Регал підходив до мене, а Вілл рухався одразу ж за ним. Я глянув на Вілла і вклав у свій голос якомога більше погрози. — Про тебе теж знає, Вілле. Він усе знає.

Охоронець тримав мене, а Регал тим часом ударив мене тильною стороною долоні. Раз. Ще удар — і я відчув, як від нього шкіра мого обличчя репнула. Регал відвів кулака. Я зібрався докупи, відштовхнув увесь біль, сконцентрувався, приготувався.

— Стережись! — гукнув Вілл і кинувся вперед, відштовхнувши Регала вбік.

Я надто цього хотів, тож він проскіллив моє бажання. Коли Регал похитнувся, я вирвався з рук свого стражника, прослизнув повз Регалів удар, стрибнув. Одною рукою ухопив його за карк, намагаючись притягти Регалове обличчя до другої моєї руки, тієї, що тримала вже розірваний пакетик порошку. Я збирався втерти йому порошок у ніс та рот, сподіваючись, що цього буде достатньо, аби його вбити.

Усе це зіпсував Вілл. Мої опухлі пальці не зімкнулися на Регаловій шиї. Вілл вирвав Регала з мого незграбного затиску, повернув його до мене боком. Коли Віллове плече зіткнулося з моїми грудьми, я дотягся йому до обличчя та втер папір і білий порошок у його ніс, рот і очі. Більша частина порошку здійнялася між нами легенькою хмаркою. Я побачив, що він сапнув від гіркоти, а тоді ми обоє опинилися на підлозі, під кучугурою Регалових вартових.

Я намагався пірнути в непритомність, але це мені не вдалося. Мене били, копали й душили, а Регал шалено кричав:

— Не вбивайте його! Не вбивайте його!

Нарешті це їх стримало. Я відчував, як вони злазять з мене, як витягують з-під мене Вілла, але не бачив цього. Мені по обличчі текла кров. З нею змішувалися сльози. Це був мій останній шанс, і я змарнував його. Навіть з Віллом не впорався. О, він кілька днів нездужатиме, але сумніваюся, що помре через це. Навіть зараз я чув, як вони над ним бурмочуть.

— То заберіть його до цілителя, — нарешті наказав Регал. — Подивимося, чи може він з’ясувати, що з ним не так. Чи хтось із вас не копнув його в голову?

Я думав, що йдеться про мене, аж доки не почув звуку, з яким волочили Вілла. Або я втер у нього більше, ніж сподівався, або хтось копнув його по голові. Може, зітхнув і втягнув трохи порошку в легені. Я гадки не мав, що тоді з ним буде. Коли відчув, як слабне присутність його Скіллу, то це було майже таким самим благословенням, як зменшення болю. Я обережно зменшив пильність свого захисту, наче скинув із пліч важелезний тягар. Ще одна думка мене втішила. Вони нічого не помітили. Ніхто не розгледів ні паперу, ні порошку, все трапилося надто швидко. Може, взагалі не подумають про отруту, доки для Вілла не стане надто пізно.

— Бастард мертвий? — гнівно зажадав Регал. — Якщо так, то, клянуся, ви всі повиснете!

Хтось квапливо похилився наді мною, перевірив пальцями пульс на моєму горлі.

— Він живий, — сказав солдат грубувато, майже похмуро. Одного дня Регал навчиться не погрожувати власним стражникам. Я сподівався, що його навчить цього стріла у спину.

Хвилиною пізніше хтось вилив на мене відро холодної води. Викликаний цим шок посилив увесь той біль, який я вже відчував раніше. Я розплющив одне око. І першою річчю, яку побачив, були вода і кров на підлозі біля мене. Якщо вся ця кров моя, то справи