Читати книгу - "Бродяги Пiвночi"

Він похитав головою.

— Ні.

— Для всіх інших то було чарівне місце. Монреаль.

— Ви навчалися там у школі? — припустив він.

— Так, у приватній школі «Вілла Марія». Мені тоді навіть шістнадцяти не виповнилося. Там були добрі люди. Гадаю, вони мене любили. Але щоночі я повторювала одну молитву. Ви знаєте, чим є Три Ріки для нас, північан. Атабаска — бабуся, Невільнича ріка — матір, а Маккензі — донька, завжди за ними доглядає богиня Ніска, Сіра Гуска. І я молилася про те, щоби повернутися до них знову. У Монреалі скрізь були люди, всюди люди, тисячі й десятки тисяч людей — так багато, що я почувалася самотньою й пригніченою і хотіла забратися звідти. Бо в мені тече кров Сірої Гуски, Джимсе. Я люблю ліси. А божественний дух Ніски не живе в Монреалі. Її сонце там не сходить. Місяць там уже не той. Квіти там — не її квіти. Вітри розповідають зовсім інші історії. Повітря зовсім інакше. Люди, що дивляться на тебе, дивляться по-іншому. У далеких низинах Трьох Рік я любила чоловіків. Тут же я навчалася їх ненавидіти. А потім дещо сталося. Я приїхала до Пристані Атабаска. Я прийшла відвідати вас, адже…

Вона міцно стиснула руки на колінах.

— Адже після всіх чотирьох жахливих років ви були першим чоловіком, що трапився мені, з тих, хто грає велику, захопливу, чесну гру до кінця. Не питайте мене, як я це з’ясувала. Будь ласка, не питайте мене ні про що. Я кажу вам усе, що ви можете знати, усе, що вам НАЛЕЖИТЬ знати. Але я з’ясувала. А тоді я дізналася, що ви не помираєте. Кедсті мені сказав. А під час розмови з вами я зрозуміла, що будь-яку гру ви гратимете чесно, і вирішила вам допомогти. Ось чому я вам усе це кажу — просто щоб ви знали, що я вірю у вас, і ви не маєте права ламати цієї віри. Не маєте права намагатися знати про мене щось більше. Ви маєте й далі грати за правилами. Я граю свою гру, а ви повинні грати свою. І щоб зіграти її чисто, ви маєте поїхати з командою Лазеля і залишити мене в Кедсті. Ви повинні забути, що трапилось. Ви повинні забути те, що МОЖЕ трапитись. Ви не в змозі мені допомогти. Можете лише завдати мені шкоди. Але якщо… одного дня, набагато пізніше… вам удасться знайти Долину Мовчазних Людей…

Він чекав. Серце гупало, наче барабан.

— Я можу… бути там, — завершила вона зовсім тихо — майже пошепки.

Йому здалося, що вона дивиться не в його напрямку, а кудись удалину. А потім вона посміхнулася, не до нього — усмішка вийшла трохи безнадійною.

— Гадаю, я буду розчарована, якщо не знайдете, — сказала вона тоді й подивилася на нього. Її очі були чисті, мов блакитні квітки, від яких вони взяли колір. — Вам відома величезна Сірчана Земля за Форт-Сімпсоном, на захід між двох рік Наганні?

— Так. Це там, де зникли Кілбейн з його патрулем. Індіанці називають її Землею Диявола. Це вона?

Дівчина кивнула.

— Кажуть, ще жодній живій душі не вдалося перетнути Сірчану Землю, — сказала вона. — Але це неправда. Я її перетнула. Туди, за Сірчану Землю, ви маєте дійти, щоб знайти Долину Мовчазних Людей, тримаючись прямо між Північною та Південною Наганні. Ось такий шлях ВИ маєте подолати, щоб коли-небудь знайти її, Джимсе, бо інакше доведеться спускатися від Доусона або підніматися від Скаґвея, а ті землі настільки безмежні, що ви й за тисячу років на місце не дістанетесь. Поліція вас там не знайде. Ви завжди будете в безпеці. Може, я розповім вам більше, перш ніж прийде караван. Але на сьогодні це все. Може статися, що більше я вам ніколи нічого не розповім. І ви не повинні розпитувати мене.

Безмовний, стояв перед нею Кент. Він дивився на неї, слухав її, і від усього, що коїлося зараз у його душі, його очі горіли вогнем. Тепер же, тихо і спокійно, він сказав:

— Маретто, я гратиму цю гру так, як ви хочете, тому що я кохаю вас. Буде лише чесно з мого боку передати словами те, що ви, мабуть, уже розумієте. І я збираюся битися за вас, допоки в моєму тілі залишається хоч крапля крові. Якщо я піду з командою Лазеля, чи обіцяєте ви мені…

Його голос тремтів. У цю мить він боровся з нестримними емоціями. Але жоден порух довгих вій Маретти Редіссон не засвідчив, що вона взагалі чула його зізнання в коханні. Вона перервала його, перш ніж він закінчив.

— Що б ви не зробили, я не можу нічого обіцяти, Джимсе. Джимсе, ви ж не такий, як усі ті чоловіки, яких я навчена ненавидіти? Ви ж не будете НАПОЛЯГАТИ? Бо якщо будете — якщо ви такий самий — так, ви можете забиратися звідси вже сьогодні, не чекаючи на Жана Лазеля. Послухайте! Буря не припинятиметься ще годинами. Якщо ви вимагатимете плату за те, що зіграєте чесно, як я хочу, ви можете йти. Ви маєте мій дозвіл на це.

Зовсім бліда, вона піднялася зі свого великого крісла й стала перед ним. У її голосі й жестах не було гніву, але очі її палали, як найяскравіші зірки. Було в них щось таке, чого він не помічав раніше, і раптом його спіткала здогадка, від якої серце захололо, мов крига.

З глухим стогоном він простягнув