Читати книгу - "Феномен Фенікса"

а нам присилають старезні та давнезні. Ті, про які вже й самі благополучно забули.

Розсердилися іншопланетяни з Полярної Зірки і більше не захотіли з нами контактувати.

От і думаєш… Справді, на той час — через 862 роки, — у нас уже інші будуть кумири — люди без них аж ніяк не можуть обійтися. І, зрозуміло, тоді співатимуть зовсім-зовсім інші пісні. Та й музика тоді в моді буде інша, (Але навряд, щоб значніша за Бетховена, Баха чи Моцарта!)

Правда, співатимуть, якщо… гм-гм… тоді ще взагалі на Землі співатимуть — ось у чім річ.

А якщо співатимуть — чомусь думається — оптиміст! — що таки співатимуть, — то співатимуть (і це вже точно), зовсім інших пісень.

Адже пісні в кожного покоління мають бути лише свої, і зовсім не ті, що буцімто, можуть викликати… гм-гм… оргазм.

Себто вони викликають, але — щось інше.

ЗМІЄВА МОГИЛА
Найправдивіша химерія

На околиці одного села — Семихатки йому ймення, та ви, мабуть, чули про нього, це на верхньому Дніпрі, на лівому його високому березі, одразу ж за Грушівкою, де такі коропи ловляться, такі, — так ось там з давніх давен, чи не од сотворіння світу кажуть тамтешні діди здіймається високий горб з гострою вершиною, схожий на степові кургани, що їх на Україні за народною традицією звуть могилами.

Горб той, як горб — безлісий (чи не тому його називають ще лисим), навіть трава на ньому не росте. («Тому й не росте, — запевняє Солоха Голуб, перша знахарка Семихаток, — що нечисть його видрибцювала»). Хіба що всюдисущий полин дереться по його крутих боках. Але полин, це всім відомо, відьмина трава, тож він і вигулькує навіть на нечистих місцях — це вам і Солоха Голуб може підтвердити.

Так ось та могила споконвіку прозивається Змієвою. Чого так? А хто вам тепер скаже чого їй таке ймення дано — це треба в старших запитати. Буцімто ще в прадавні часи, розказують вони, чи й пізніше, за Київської Русі, за князювання Володимира Великого на тім горбі замешкав крилатий змій. Мо й сам Горинич. Голів у нього за неперевіреними даними було шість, а за іншими, наприклад, дядька Явтуха, котрого ви — і не робіть спроби, — зроду віку не перебалакаєте, хоч кіл йому на голові теши, якщо вже він на своєму впреться, — так ось за даними дядька Явтуха, — буцімто він якось підкравшись до могили, хутенько порахував, — голів тих у змія аж дев’ять і всі з огненними пащеками, так що краще обминайте те місце десятою дорогою, радить дядько Явтух.

А можливо то був і не Горинич, а сам Зміулан — чули про такого змієвидного демона? Але Горинич чи Зміулан — хрін від редьки не солодший. На тій могилі й справді жила колись якась страшелезна — зміюка, що частенько в Семихатках та в навколишніх селах тибрила гарненьких дівчат і таких же молодиць, якщо ті ще перебували в соку. За іншими ж даними — все того ж дядька Явтуха, — дядьки аби вберегтися, самі давали зміюці як данину дівчат та молодиць у соку, до яких та жахна химера була зело ласа. Ось звідтоді горб той і прозвали Змієвою могилою, буцімто і самого змія, клявся та божився дядько Явтух, як він оджив тисячу літ та ще й тридцять три годочки, там поховано.

За іншими переданнями, що їх активно в тих краях поширює Пріська Кривенька (а вона й справді крива, звідтоді як на горище драбиною лізла і нога її сприснула зі щабля і вона впала) зміюка та — Горинич чи Зміулан, — могилу й досі відвідує найтемнішими, звісно, ночами. Тільки того ніхто не бачить — крім Пріськи, яка ближче за всіх живе до тієї могили, — рівно опівночі навідується. А коли на могилу сідає, то земля трясеться і двигтить, а в Семихатках тоді кажуть:

— Знову зміюка на могилу прилетіла, і що їй там тре, що вона до нас внадилася?

— Не інакше, — запевняє Пріська Кривенька, — як дівку чи молодицю хоче викрасти. Та вражина і на мене цілить, я ж найближче до могили живу. Та й у розквітлому стані все ще перебуваю. Тіко я не дамся їй у кігті — не на ту напала!

Себе тітка Пріська все ще вважає такою, на яку може пожадничати та ласа до жінок зміюка. Тому звечора Пріська — ані ногою з хати. Знають про те нечисте місце і в навколишніх селах.

— Так хто ж у наших краях не чув про Змієву могилу — дідько б її од нас забарав?!. Ото літають тут усякі, земля од них трясеться як сідають, трясеться, а тоді дивись і ціни зростуть, фляція (очевидно, інфляція) тоді до нас припреться — життя не буде.

Скільки вже віку звіковано з часів Київської Русі та її зміїв Гориничів, скільки води з Дніпра утекло, а й досі ні-ні та раптом задрижить Змієва могила, затрясеться і, кажуть, гул тоді підземний чути і якісь не то голоси, не то звірине виття…

Обминають семихатківці те нечисте місце — чорти там вибрикують чи якась інша погань — спробуй розібратися. Одне ясно: якесь страхопудало все ще товчеться у Змієвій могилі, наче вибратися на світ білий хоче… Тільки за останнє сторіччя могилу кілька разів освячували, але — як мертвому припарка.

— Понеже люди грішать, того й нечисть плодиться, — невтомно нагадує своїм прихожанам тамтешній отець Даміан. — Бога забули, у церкву треба чи не калачем заманювати — от вам і дияволове наслання. Не схаменетеся, люди добрі, біда гряде. А тоді тільки праведники й зостануться. А їх нині щось не видно, тож ніхто й не спасеться. Ні