Читати книгу - "Одіссея найкращого сищика республіки"

щоб відвіз тебе в Охтирку і посадив на потяг. Тікай звідси подалі!

— А ти? — спитала Альчеста.

— Я спробую відволікти велетня.

— Але... — почала дівчина, але в нас не було часу. Я кинувся до неї, поцілував, відчинив двері і виштовхнув. Сам сів за кермо і натиснув на газ. Можна було спробувати втекти лісом, але я мусив привернути увагу велетня, тому повернув на поле, яке тягнулося вздовж укритих лісом пагорбів. Вискочив на якийсь путівець і помчав. Позаду чулося ревіння страшної сили. І навіть в авто я відчував, як струшується земля. Гнав уздовж пагорбів. Велетень мусив мене помітити, тоді б я вискочив і спробував би сховатися серед дерев на схилах. Я натиснув на газ, а потім різко загальмував, бо на дорогу вискочила людина. Я хотів вистрелити в неї, подумав, що це хтось із охоронців, але впізнав професора Бар-Кончалабу.

— Ви що тут робите?

— Іване Карповичу, за мною! — крикнув Бар-Кончалаба. Він був дуже переляканий. — Вилазьте, це єдиний шанс урятуватися! Ось гілка, заблокуйте педаль газу, нехай авто їде далі!

Я повірив йому. Не було часу обмірковувати, але я знав, що машиною все одно не втечу. Витиснув педаль зчеплення, натиснув на газ, заблокував педаль гілкою, почав відпускати зчеплення, авто покотило дорогою.

— Швидко, за мною! — закричав професор, і ми побігли до схилів пагорба. Забігли за перші дерева, почали дертися вгору, потім Бар-Кончалаба зупинився, щось підняв, і я помітив нору, видовбану в місцевій глині. — Сюди!

Ми залізли, ледь вмістилися, Бар-Кончалаба зачинив вхід.

— Треба потрусити перцем, щоб збити нюх чудовиську! — прошепотів я.

— Він не те нюхає! — заперечив професор. — Велетень шукає страх! Якщо ви хочете, щоб він нас не знайшов, спробуйте не боятися.

— Я не боюся!

— Це зараз, а коли велетень наблизиться, все буде зовсім інакше! Хочете випити? Я можу долати страх, лише коли вип’ю. — Професор тицьнув мені фляжку.

— Ні, дякую, — відмовився я.

— Тоді думайте про щось приємне. Про найприємніше у своєму житті. Про найсолодшу мрію. Пориньте і спробуйте не боятися, бо якщо впустити в себе жах, велетень відчує його, знайде і вб’є нас! — зашепотів Бар-Кончалаба, потім зробив одразу кілька великих ковтків. Запахло коньяком. — Думайте! Не підведіть! У вас не мусить бути і крихти страху!

Я замислився, про що б таке думати. Звісно, про Моніку, про мою чудову доньку, яка була десь далеко-далеко. Я думав про неї, серце моє переповнювалося ніжністю, а потім думав про Альчесту. Чи не заблукала вона, чи чекав на місці Піддубний, як і обіцяв, чи повіз, чи не помітив їх велетень? Ні, велетень був десь поблизу. Чутно було, як тремтить земля від його важких кроків. Він наближався. І тут я відчув страх. Професор зробив іще кілька ковтків. А я почав думати про Моніку. Про Альчесту. Про Моніку. Про Альчесту. Я не міг зосередитися, думки стрибали з одної на другу, а велетень наближався, вже чулося його ревіння. Холод смерті розливався в повітрі й затікав у нашу нору. Моніка, Альчеста. Альчеста, Моніка. Я розривався, не знав, про кого думати, а велетень був уже зовсім поруч. Гучно заревів, і я б скрикнув від переляку, але уявив Альчесту, що бавиться з Монікою. Вони про щось балакають, потім бігають по зеленій травичці, потім сидять біля самовара на хуторі і п’ють чай. Вони сподобаються одна одній, обов’язково сподобаються, я був упевнений. Потоваришують. Моніка, Альчеста. Альчеста, Моніка. Велетень проходив десь зовсім поруч, тріснула колода, на яку він наступив. Та я думав про дівчат. Уявляв їх на своєму хуторі. На нашому хуторі. Як катаю візком, запрягти Чалого. Моніка, Альчеста. Альчеста, Моніка.

Не знаю, скільки минуло часу. Я так занурився у мрії, що забув про все. Мене поторсав за плече Бар-Кончалаба.

— Господи, здається, ми врятувалися! Іване Карповичу! — Професор поліз обійматися. Я був наче очманілий, не розумів, де я і що зі мною. — Це диво, це справжнє диво! Як ви змогли не злякатися?

— Та я той, не з лякливих.

— З чудовиськами все інакше! Найсміливіші люди відчувають страх, коли бачать чудовисько, особливо вперше. Треба довго вчитися витримувати чудовисько поруч. Я звичний, я стільки років вивчаю їх, я знаю, як ховатися від страху, але ви, ви!

— Тихо, не кричіть. А раптом велетень поблизу?

— Ні, я чув його кроки, що віддалялися. — Професор відчинив хід до нори й виліз на поверхню. — Господи, сонце! Я вже думав, не побачу тебе!

— Як ви тут опинилися, професоре?

— Ну, я ж упізнав вас, Іване Карповичу. Попри вашу бороду впізнав. І дуже зацікавився, чого це ви розпитували про фон Шпіла.

— Але ви не розповіли про велетня.

— Та ви ж і так про нього знали.

— Я знав, але до кінця не вірив. Думав, що це побрехеньки.

— Ні, які там побрехеньки. А що ви робили у фон Шпіла?

— Розслідував одну справу. — Я не хотів вдаватися в подробиці про Альчесту. Хвилювався, чи вдалося їй утекти.

— І що ж ви так ризикували, Іване Карповичу? Якби я не вискочив, велетень убив би вас. Я думав, у вас завжди є запасний план, і не один.