Читати книгу - "Бенкет круків"

ставити я вже не наважуюся. Солод-сон... У хлопчика точно не йшла носом кров?

— Він шморгав носом,— визнала Алейн,— але крові я не бачила.

— Маю поговорити з лордом-оборонцем. Ця учта... нерозумно це, мені здається, після важкого спуску.

— Учта буде не дуже пишна,— запевнила його вона.— Щонайбільше на сорок гостей. Лорд Нестор з челяддю, лицар Місячної брами, кілька маломожних лордів і їхніх підданих...

— Лорд Роберт чужих не любить, ви же знаєте, а там питимуть і галасуватимуть... і музика... музика його лякає.

— Музика його заспокоює,— заперечила вона,— особливо ліра. Це він співу не любить відтоді, як Марильйон зіштовхнув його матір...— Алейн стільки разів уже повторювала цю брехню, що й сама в неї повірила; правда здавалася просто жахливим сном, що іноді накривав її уночі.— На учту лорд Нестор співців не запрошував, будуть лише танці під флейти і скрипки.

А що робити Алейн, коли заграє музика? Питання було складне: на нього серце й голова давали протилежні відповіді. Санса страшенно любила танцювати, однак Алейн...

— Просто дайте йому кухлик солодкого молока перед дорогою і ще один перед бенкетом, і проблем не повинно виникнути.

— Гаразд,— озвався мейстер; вони зупинилися біля підніжжя сходів.— Але це востаннє. Принаймні на найближчі півроку, ба й більше.

— Це питання ви ліпше з лордом-оборонцем вирішуйте,— Алейн, переступивши поріг, рушила через двір. Колмон хотів як краще для свого підопічного, усвідомлювала Алейн, однак як краще для хлопчика Роберта і як краще для лорда Арина — це часом зовсім різні речі. Так і Пітир казав, і це правда. «Мейстер Колмон піклується тільки про хлопчика. А в нас із батьком турботи масштабніші».

У дворі лежав старий сніг, з терас і веж звисали кришталевими ратищами бурульки. Соколине Гніздо було збудоване з білосніжного каменю, а зимове покривало робило його ще білішим. «Яка неприступна краса!» — подумала Алейн. Скільки не старалася, не могла вона полюбити це місце. Ще до того, як униз спустилися гвардійці та слуги, в замку вже було порожньо, як у могилі, а коли поїхав Пітир Бейліш, стало ще гірше. Після Марильйона ніхто тут більше не співав. Ніхто голосно не сміявся. Навіть боги мовчали. Гніздо мало септ, але не мало септона, мало богопраліс, але не мало серце-дерева. «На послані звідси молитви ніхто не відповість»,— часто думалося Алейн, але бували такі дні, коли вона почувалася настільки самотньою, що хотілося бодай спробувати. Однак відповідали тільки вітри — свистіли невгамовно довкола сімох струнких білих веж і з кожним дужим поривом шарпали місячні двері. «Узимку тут буде ще гірше,— розуміла Алейн.— Узимку тут буде холодна біла в'язниця».

І все одно думка про від'їзд лякала її не менше, ніж Роберта. Просто вона краще це приховувала. Батько казав, що нема ганьби в самому страху, тільки не треба його показувати. «Всі люди чогось бояться»,— казав він. Алейн не дуже йому вірила. Самого Пітира Бейліша не лякало нічого. «Він так казав, просто щоб додати мені сміливості». А внизу сміливість їй знадобиться, бо там ризик викриття буде більший. Пітирові друзі при дворі повідомили, що королева розіслала вояків, які шукають Куця і Сансу Старк. «І якщо мене знайдуть, мені відрубають голову,— нагадала вона собі, спускаючись закрижанілими сходами.— Маю повсякчас лишатися Алейн — і зовні, і в душі».

У коловоротній кімнаті Лотор Брун допомагав тюремнику Морду та двом слугам складати скрині з одягом і тюки в шість величезних дубових цебер, у кожному з яких легко помістилося б троє людей. Великі ланцюгові коловороти — найлегший спосіб спуститися у придорожній замок Небо, який розташований на шістсот футів унизу; ще можна спуститися з підвалу через природний кратер. «Або тим самим шляхом, яким спустився Марильйон, а перед ним — леді Лайса».

— Хлопчик встав? — запитав сер Лотор.

— Його саме купають. За годину він буде готовий.

— Дуже сподіваюся. Майя чекатиме тільки до обіду.

У коловоротній кімнаті не було напалено, тож із рота в нього з кожним словом вилітала пара.

— Вона дочекається,— сказала Алейн.— Мусить дочекатися.

— Я б не мав такої певності, м'леді. Вона сама як мулиця, та Майя. Вона всіх нас радше голодувати тут покине, ніж своїми тваринками ризикне,— сказав він з усмішкою. «А він завжди всміхається, коли говорить про Майю». Майя набагато молодша за сера Лотора, однак, узгоджуючи шлюб між лордом Корбреєм і купецькою дочкою, батько сказав Алейн, що молоденькі дівчата завжди найщасливіші з чоловіками старшими. «Невинність і досвідченість — запорука ідеального шлюбу»,— сказав він.

Цікаво, думала Алейн, як Майя ставиться до сера Лотора. З цим приплюснутим носом, квадратним підборіддям і ріденьким кучерявим сивим волоссям, Брун навряд чи може вважатися привабливим, але він і не потворний. «Обличчя в нього просте, але щире». Сер Лотор хоч і лицар, та походження він зовсім низького. Одного вечора він розповів, що вони — родичі Брунів з Брунатнодолу, старовинного лицарського роду на мисі Ломиклішня. «Коли батько помер, я до них поїхав,— зізнався він,— та вони накинулися на мене — сказали, що нас нічого не пов'язує». Що було далі, він розповідати не схотів, сказав тільки, що бойового мистецтва вчився здебільшого на практиці. Коли тверезий, він був зовсім тихий, але дужий. «І відданий, запевняє Пітир. Довіряє йому більше за всіх. Для такої байстрючки, як Майя Стоун, Брун був би доброю партією,— подумала Алейн.— Звісно, якби її батько визнав дочку офіційно, все б могло бути інакше, але він не визнав. А Мадді каже, що Майя, до всього, і цноту вже втратила».

Морд хльоснув батогом, і перша пара волів важко рушила по колу, обертаючи коловорот. Ланцюг із брязкотом розмотувався, шкребучи по камінню, і велике цебро, погойдуючись, почало довгий спуск до Неба. «Бідолашні воли»,— подумала Майя. Перед від'їздом Морд їх заріже й зоставить соколам. Якщо на той час, коли люди повернуться в Гніздо, ще лишатиметься м'ясо, його засмажать на весняний бенкет,— якщо не зіпсується, звісно. Великий кавалок замороженого м'яса означає родюче літо, запевняла стара Гретчел.

— М'леді,— мовив сер Лотор,— хочу, щоб ви знали. Майя буде не сама. З нею леді Міранда.

— О!

«Навіщо це їй було дертися стільки нагору, щоб зразу знову вниз спускатися?» Міранда Ройс — донька лорда Нестора. Того разу, коли Санса побувала у Місячній брамі разом з тіткою Лайсою і лордом Пітиром дорогою у Соколине Гніздо, Міранди не було, але відтоді Алейн чимало чула про неї