Читати книгу - "Ерагон. Спадок"

— Угу.

Так вони простояли біля вікна ще майже годину. Сонце сіло, небо спершу стало пурпурового кольору, потім — чорного, на ньому з’явилися зірки, а вони все ще планували майбутню мандрівку й говорили про те, які речі треба буде взяти Ерагонові й Сапфірі, коли вони залишать Ду Вельденварден і вирушать у далекі землі поза межами країни. Позаду них мирно спала в колисці Ізміра, стиснувши ручки під підборіддям у крихітні кулачки.

* * *

Наступного дня рано-вранці Ерагон сидів у своїй кімнаті перед полірованим дзеркалом і намагався зв’язатися з Ориком у Тронжхеймі. Йому довелося зачекати кілька хвилин, доки нарешті обличчя Орика не зринуло перед ним. Гном розчесував гребінцем зі слонової кістки свою густу бороду.

— Ерагоне! — вигукнув Орик, явно задоволений. — Як справи? Багато часу пройшло з тих пір, як ми говорили востаннє!

Ерагон погодився, почуваючись трохи винуватим. Потім він розповів Орикові про своє рішення залишити країну та про причини свого від’їзду. Орик перестав чесати бороду й слухав, не перебиваючи. Його обличчя було серйозне.

— Я буду сумувати, — сказав він, вислухавши все до кінця, — коли побачу, як ти від’їжджаєш. Але я згоден: це саме те, що ти повинен зробити. Я й сам про це думав… Мене непокоїло питання: де можуть жити дракони? Але я тримав свої тривоги при собі, бо дракони мають повне право жити в тій країні, де живемо ми, навіть якщо нам не подобається, коли вони пожирають наших фельдуностів та спалюють наші селища. Одначе вирощування їх деінде — це дуже слушна думка.

— Я радий, що ти схвалюєш мій намір, — відповів Ерагон.

Потім він виказав Орикові свою думку щодо ургалів, бо вона стосувалася також гномів. Цього разу Орик поставив багато запитань. Ерагон бачив, що король має сумніви щодо його пропозиції.

Орик довго мовчав, пильно вдивляючись у свою бороду.

— Якби ти, — мовив він нарешті,— запитав про це в будь-кого з тих грімстборіт, що були до мене, то вони б напевно сказали «ні». Якби ти спитав мене до того, як ми вторглися в Імперію, я б теж сказав «ні». Але тепер, після того, як ми билися пліч-о-пліч з ургалами й на власні очі бачили, які ми безпорадні перед Мертагом, Торнаком, Галбаторіксом і тим чудовиськом Шруйканом… я почав думати інакше, — він підвів очі й глянув з-під кудлатих брів на Ерагона: — Це може коштувати мені корони, але від імені кнурланів я погоджусь — заради їхнього власного добра, навіть якщо вони й не зрозуміють цього.

Ерагон знову відчув гордість за свого зведеного брата Орика.

— Дякую тобі,— сказав він.

— Мій народ ніколи не хотів цього, — відповів Орик, — але я вдячний тобі за це. Коли ми дізнаємось?

— За кілька днів. Щонайбільше за тиждень.

— Ми щось відчуємо?

— Можливо. Я спитаю Арію. У всякому разі, я знову зв’яжуся з вами, як тільки це буде зроблено.

— Гаразд. Тоді поговоримо пізніше. Щасливої подорожі й міцного каменю, Ерагоне.

— Нехай Хельзвог наглядає за вами.

* * *

Наступного дня вони залишили Ілірею.

Це була приватна подія, без жодних фанфар, що дуже тішило Ерагона. Насуада, Джормандер, Джоуд та Елва зустріли їх за південними воротами міста, де Сапфіра й Фірнен сиділи поруч, притиснувшись головами одне до одного, поки Ерагон та Арія готували свої сідла. Роран і Катріна прибули на кілька хвилин пізніше: Катріна несла закутану в ковдру Ізміру, а Роран — два пакунки з ковдрами, харчами та іншими припасами, підвішені через плече. Міцний Молот віддав свої пакунки Арії, і вона прив’язала їх поверх сідельних сумок Фірнена.

Потім Ерагон і Сапфіра сказали своє останнє «прощавай», що було для Ерагона важче, ніж для Сапфіри. Але сльози стояли не тільки в його очах — Насуада й Джоуд так само схлипували, коли обнімали його й бажали йому та Сапфірі всього найкращого. Насуада попрощалася також із Рораном, іще раз подякувавши йому за допомогу в боротьбі з Імперією.

Аж раптом, коли Ерагон, Арія, Роран і Катріна вже збиралися сідати на драконів, вони почули жіночий голос:

— Агов, стійте!

Ерагон завмер, занісши ногу, щоб залізти на праву передню лапу Сапфіри. Він повернувся й побачив Бірджит, яка бігла до них від воріт міста. Сіра спідниця розвівалася на ходу, а її малий син Нолфаврел біг за нею з безпорадним виразом на обличчі. В одній руці Бірджит тримала оголений меч, а в другій — круглий дерев’яний щит.

В Ерагона похололо всередині.

Охоронці Насуади вийшли вперед, щоб перехопити жінку, але Роран не дав цього зробити:

— Нехай вони пройдуть! — крикнув Міцний Молот.

Насуада дала знак охоронцям, і вони відійшли вбік.

Бірджит стрімкою ходою наблизилася до Рорана.

— Бірджит, будь ласка, не треба, — сказала Катріна низьким голосом, та жінка не звернула на неї жодної уваги. Арія дивилася на них, не зводячи погляду й тримаючи руку на мечі.

— Міцний Молоте, — мовила Бірджит, — я казала, що помщуся тобі за смерть мого чоловіка. І ось тепер я прийшла, щоб заявити про своє право. Ти будеш битися зі мною чи сплатиш свій борг?

Ерагон підійшов і став поруч із Рораном:

— Бірджит, навіщо ти це робиш? Чому саме зараз? Чи не могла б ти пробачити йому й дати старим ранам спокій?

«Хочеш, я її з’їм?» — спитала Сапфіра.

«Не тепер».

Бірджит не звернула уваги й на Вершника — її погляд був прикутий до Рорана.

— Мамо, — покликав Нолфаврел, смикаючи її за спідницю, та вона не озирнулась.

Тоді вперед вийшла Насуада:

— Я знаю тебе, — сказала королева. — Ти билася разом із чоловіками під час війни.

— Так, ваша величносте.

— І чим же завинив перед тобою Роран? Він не раз проявляв себе як чудовий воїн, і я була б надзвичайно засмучена, якби втратила його.

— Він та його родина винні в тому, що солдати вбили мого чоловіка… Разак з’їв їх, ваша величносте… Він з’їв їх і висмоктав мозок з їхніх кісточок… Я не можу цього пробачити…

— Але в тому не було провини Рорана, — твердо мовила Насуада. — Це безглуздо, і я забороняю тобі…

— Ні-ні,— мовив Ерагон, хоч йому й не хотілося цього казати. — За нашими звичаями, вона має право вимагати криваву ціну від будь-кого, хто винен у смерті Квимбі.

— Але це не була провина Рорана! — скрикнула Катріна.

— Була, — сказав Роран глухим голосом. — Я міг би повернутися до солдатів. Я міг би відвести їх геть. Або напасти… Але я цього не зробив. Я сховався, і Квимбі помер, — він глянув на