Читати книгу - "Обережно: міфи!"

означає «руські люди», «роси», а останнє ім’я, переконаний Рибаков, «пов’язане з рікою Рось, притокою Середнього Дніпра»).(обратно)

27 Черговий варіант самоназви Московії, бо, відзначає відомий дослідник історії Київської Русі П. Толочко (1987. — с. 35), «письмові джерела ніде не відобразили назви “Русь” стосовно до північноруського населення». А на час «возз’єднання» Московія, як уже зазначалося, іменувалася «государевым Московским государством».

(обратно)

28 І хоча з тих пір спливло не одне століття, однак навіть за цей час та наруга не забулася, а незаконне так і не стало законним, як, можливо, здавалося декому. Тож «під час засідання Священного синоду Вселенського патріарха наприкінці червня 2000 р. в черговий раз було підтверджено офіційно, що Україна є канонічною територією Константинопольського патріархату, і приєднання Київської митрополії в 1686 р. до Московського патріархату було не за прйписами церковних канонів, а тому Константинопольська церква вважає його незаконним». Унаслідок цього Вселенський патріарх Варфоломій, зустрічаючись із українською делегацією на чолі з віце–прем’єр–міністром України М. Жулинським, «підтвердив позицію Вселенської Константинопольської церкви про необхідність проведення Українського об’єднавчого православного собору та надання Єдиній Помісній Українській Церкві автокефалії» (Брунь, 2000).

(обратно)

29 Саме таке пояснення значення слова «Хінова» дав ще у 1913 p., незадовго до своєї смерті, відомий російський мовознавець, етнограф і археолог, професор Московського університету Вс. Міллер. У спеціально написаній з цього приводу статті (1914) він, зокрема, переконливо спростував поширене на ту пору тлумачення цього слова як «половці, половецькі». Прихильники цієї версії припускали, що воно утворене «від іменника Хин», у якому вони «вбачали Хана», конкретно — половецького хана. Однак, заперечує Міллер, «форма Хин у значенні Хана абсолютно невідома в пам’ятках писемності». Ба більше — й самб ім’я хан, наголошував він, підкріпляючи це численними прикладами, взагалі не було відоме на Русі у XII ст., позаяк навіть у XIII ст. у перший період татарського ira в руських літописах «зустрічається тільки форма з початковим к: кан», наприклад, у іменах Шару–кан, Тугор–кан тощо. Ще менше підстав бачив дослідник у намаганні академіка О. Соболевського пов’язати це слово із нібито збереженою в давньоруській мові «загальнослов’янською назвою» гунів. На думку Вс. Міллера, «Хінова — давня руська назва фінів у збірній формі, як Мордва, Меря, Весь, Литва і под. Початкове ф перейшло в руській вимові у х — явище добре відоме у фонетиці руських наріч і говірок», зокрема у галицько–волинському говорі. Наприклад, Фома — Хома, Фрол — Хрол і под. Зустрічається це серед обласних слів Олонецької й Астраханської губерній, у Сибіру. Зрештою, наголошує він, «в олонецьких старизнах згадується Хінська земля» саме у значенні «фінська» — її шведський король пропонував цареві Олексієві Михайловичу «в обмін на Смоленець–місто».

А, власне, яким було ставлення тогочасних русичів до тієї загадкової Хінови? Аналізуючи ще одну її «форму», наведену «в третьому місці Слова» (другим є згадування у «Плачі Ярославни» «хіновських стрілок», які несе на руських воїв «вітер–вітрило»), а саме: «На ріці на Каялі тьма світ покрила. По Руській землі простерлися половці, мов пардуже гніздо, і в мор людей занурили, і велике буйство подали Хинові», Вс. Міллер доходить висновку, що хоча й «туманне, та все ж в основі етнографічне значення Хінови розширилося в уяві автора “Слова...” в поняття про якусь страшну ворожу силу», яка до того ж потопала в «поганстві». Та це не завадить імперським історикам приписувати народові, що згодом постане саме на цьому етнічному підґрунті, співавторство — разом з українцями й білорусами — у створенні того ж «Слова.......

(обратно)

30 Як уже зазначалося, сучасні російські історики дещо уточнили цю приблизність: «початковий етап формування їх (росіян. — М. Л.) етносу припадає на XIV століття» — стверджується у першій книзі започаткованої у 1997 р. серії праць Інституту етнології та антропології Російської академії наук (Русские. — 1997. — с. 16).

(обратно)

31 Навіть у негіерекрученому вигляді цей крилатий вираз про Київ: «Се буди мати градомь русьскимь», вкладений літописцем у вуста Олега (912 р.), як наголошує відомий історик С. Висоцький (1998. — с. 56–57), «тлумачиться невірно» — і саме тому, що узвичаєно «пов’язується з північними містами». Бо насправді, зазначає Сергій Олександрович, північні міста — «Новгород, Смоленськ, Володимир на Клязьмі, Суздаль, Рязань, Полоцьк, а також деякі південно–західні міста... дослідники літописів», зокрема Б. Рибаков (1982. — с. 62), вважають такими, що на ту пору були «не пов’язані з Руською землею, Руссю». А тому, переконаний С. Висоцький, «важко уявити, щоб літописець в XI–XII ст. назвав міста Новгородської, Смоленської або Ростово–Суздальської земель «руськими», маючи на увазі їх населення», бо то були «підвладні Києву васальні, по суті колоніальні, землі, що платили данину й адміністративно залежали від столиці та її влади. За Костянтином Багрянородним — це «зовнішня Русь».

(обратно)

32 Та й на початку XIII ст. Ростово–Суздальщина не належала до Руської землі. Так, коли 1203 року князь галицький Роман Мстиславович вдруге «сів во Києві» (номінально, бо фактично не залишив Галича, посадивши замість себе на київський стіл Ростислава, сина постриженого в ченці Рюрика), то, як пише літописець (Татищев, 1964. — с. 328–329), «нача гадаті со князі й дружиною про устрій Руської землі». Роман післав послання до «всіх місцевих князів» з пропозицією нового «устрою», згідно з яким Київ визнавався «старійшим столом у Руській землі», на якому належало княжити «найстаршому і найтямовитішому». А коли київського князя прикличе до себе Господь, пропонував він, мають «зійтися до Києва місцеві князі — володимирський, і чернігівський, і галицький, і смоленський, і полоцький, і рязанський, і подумавши, оберуть найстаршого і найпридатнішого». Як бачимо, Суздальщина серед «місцевих» — руських — князівств не значиться.

Ба більше — хоча «Всеволод суздальський був старшим, і Ростиславичі, як вони казали, «положили на