Читати книгу - "Житіє моє, Ірина Володимирівна Сиром'ятнікова"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
У свідомість його повернув голосний сміх.
«Люди! Живі!!!»
Алех намагався покликати на допомогу, але, видно, предки і справді вирішили захистити недолугого нащадка: голос віднявся, а самому йому просто не спало на думку, що друзі не стануть реготати над трупами товаришів. Задерев’янілі м’язи слухалися погано, випростатися у повний зріст він не зміг. Замість цього молодий чарівник незґрабно перевернувся на живіт, став рачки і повз на голоси, повільно і вперто, а коли підняв голову, побачив людей, які порпалися в місиві тіл руками в довгих каучукових рукавицях. Відчуття неправильності пронизало його єстество, і Алех мовчки ліг у траву.
— Учителю, ми знайшли їх!
— Чудово, Ґертрані, прилаштуйте амулети у футляр.
— Ми залишили дорогою надто багато слідів, Учителю.
— Дурниці! Все одно на той момент, як знайдуть тіла, встановити причину смерті буде вже неможливо. Розвертайте автомобіль, містере Рапаш, бажано забратися звідси до темряви.
Чужі люди (чужі настільки, наскільки це взагалі можливо) склали в мішок скривавлені рукавиці і пішли, спокійно перемовляючись, наче за їх спинами не лежало мертвими майже два десятки людей.
Алех знову залишився сам. Він не намагався обшукувати табір, тому що відчував — там немає нікого живого. Навіть могутні армійські вантажівки були мертві — осіли набік з видраними колесами і розсипаною по землі алхімічною начинкою.
«Яку ж силу треба мати, щоби сотворити таке?»
Так само повільно, поповзом, білий відступив у зарослі, які несподівано стали рятівним притулком. Думки поступово поверталися, але ставали медово-тягучими.
«Страж, значить? Нурсен не казав, що всередині хтось може бути. Куратори знали більше, ніж казали. І хтось зміг використати їхній інтерес.»
Плівка спокою небезпечно тоншала, в такому стані білий маг був безпомічним, як немовля. Брести назустріч ночі і невідомості Алех не наважувався — особливо його непокоїло те, що ніхто з тих, хто пішов дорогою, не повернувся. Але існував інший спосіб покликати допомогу….
Він виліз із чагарів, намагаючись не думати, наскільки далеко пішов таємничий «страж». До жерла древнього колодязя крізь глиняний корок вів ідеально круглий лаз, невеликий, коло ліктя в діаметрі. Хто б не була та сила, що знищила експедицію, вона вирішила повернутися додому. Серед зблискуючих вологою купин того, що недавно було людьми, погляд білого шукав знайомі обриси чорної куртки.
«Головне — не задумуватися про те, на що дивишся.»
Молодший чистильник був мертвий — вся міць бойової магії не змогла зупинити таємничого вбивцю. Повільно ковтнувши слину, Алекс потягнув на себе край просоченого кров’ю одягу (виникло відчуття, що верхня і нижня половини тіла між собою більше не з’єднані). В кишені куртки повинен бути мано. Яка удача, що Япін не носив на собі хранитель — жару кремації амулет би не переніс!
Натиснути і чекати, що прийде раніше — темрява чи рятувальники. У вухах Алекса бився неіснуючий прибий, перед очима нашаровувалися видіння розореного табору і якісь скелі.
Він не піддасться. Він буде жити, тому що для білого нема нічого важливішого за справедливість. Той, хто спрямовував експедицію до цього кургану, знав, чим закінчиться спроба відкрити двері. Він повинен за це відповісти!
«Я впізнав тебе, Вчителю.»
Глава 38
Люблю нетривіальні задачі. Піди туди, не знаю куди, знайди сховок чаклуна, та ще й покійного. Залишалося сподіватися, що татів привид при успішному результаті не стане випивати душу родича (традиційний сюжет краухардського фольклору). Хоча, звідки такі поразницькі настрої? Та я сам — чорний маг, і всякого привида за межу зажену! Головне, що міс Фіберті досі не сумнівається в моїх розумових здібностях, не були би її (мамою клянуся!) — кинув би все і втік. Кровну помсту можна організувати якось простіше.
Поки моя компаньйонка насолоджувалася пригодою — до цього моменту вона не залишала Редстон жодного разу в житті, и нові враження їй поки не приїлися. Після нашої засоленої столиці (яка, до речі, міс Фіберті теж не сподобалася) Фінкаун виглядав як марення безумного алхіміка. Навіть з минулого разу тут додалося суєти і людей (а може, справа в порі року?), непідготований розум це вбивало наповал., тим більше, що обжите білими старе місто знаходилося трохи збоку, а багатоярусний діловий центр — ось він, перед очима.
Ми вийшли з вагону окремо і залишили вокзал тим шляхом, яким зазвичай користуються лише місцеві — довжелезним пішохідним мостом. Ведучи Клару під ручку, я з виглядом знавця (подивіться направо, подивіться наліво) перелічував місцеві пам’ятки. Ні, не тому, що багато знав. Просто, мені треба було переконати її продовжувати йти вперед, не влаштовуючи істерик. (Подумаєш, настил дрижить! Ну і що, що знизу паровозики?) Коли я натякнув, що порівняно з тристаметровою шахтою цей мостик — тьху, міс Фіберті сильно зблідла. Ніколи не розумів, як люди вміють створювати собі проблеми на пустому місці!
Мене фінкаунський хаос дратував з іншої причини — в тримірному лабіринті міста, яке за двадцять років не перебудовував лише лінивий, мені треба було знайти татів сховок. Заняття чимось схоже на пошук скарбів: знаєш, що є, а де — навіть Шерех не скаже (проклятий монстр дав зрозуміти, що я остогидив йому зі своєю суєтою, і на виклики більше не відгукувався). Єдиною зачіпкою була згадка про подію, яка колись проскакувала у звітах салемських братчиків: коли ховали батька (цікаво, що вони в труну-то поклали?), так от, якраз під час церемонії похорон згоріло все майно вдови. Я бачив міський будинок, який належав родині — пожежі там ніколи не було. Тобто хтось міг заради жарту відновити халупу «під старовину», але столітні платани, що росли впритул до фасаду, вціліти в первозданному вигляді не могли. Іншої нерухомості в межах міста за батьком не числилося. Парадокс? Ні, якщо допустити, що тато слідував дурнуватій міській моді, з якої я ще в Редстоні потішався — винаймати на літо хату в сільській місцевості. Звичайно, думати, що чорний маг збирався спілкуватися з природою чи (предки захисти!) вирішив завести город, було би верхом дурості, а от випустити дитя бушувати на свободі — якраз воно, цілком реально.
Особисто я цього епізоду в своєму дитинстві не пам’ятав, а салемці не вважали за потрібне зазначати адресу літньої дачі сімейства. Хоча, навіщо мені допомога цих клоунів? Люди про ту пожежу теж могли забути, але десь же вона повинна була бути зафіксована: або в газетах за ті часи, або в архівах муніципалітету. Природньо, що чорний маг не міг опуститися до копирсання в запилених паперах, цей подвиг чекав на міс Фіберті (головне, обставити все так, ніби я весь цей час теж буду зайнятий). По-моєму, вона мене розкусила, але від роботи не відмовилася, а це головне. Всього
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Житіє моє, Ірина Володимирівна Сиром'ятнікова», після закриття браузера.
