Читати книгу - "Одіссея найкращого сищика республіки"

краще поїхати на свій хутір? — спитав я. — Будинок мусить бути готовий.

— Іване Карповичу, вам потрібна термінова хірургічна допомога, — сказав Піддубний. — Вам і так пощастило, що куля загальмувалася в руці, трохи змінила напрям руху, інакше могла влучити прямо в серце. Скористайтеся цим везінням. Або Москва, або Київ, тільки там є лікарі, які зможуть вам допомогти.

— Київ. У Москві мені погано дихається.

— Ну, ми теж подумали, що Київ — кращий варіант, — кивнув Піддубний.

— Що ж, залишимо молодят, — сказав Бар-Кончалаба.

— Зачекайте, коли будете в Харкові, передайте від мене подяку вчителеві гімназії Гервасію Йоганнсену. Без його допомоги я б не знайшов Альчесту.

— Добре, Іване Карповичу, — кивнув професор. Вони з лікарем вийшли. Альчеста сіла поруч. Узяла за праву руку. Ліва боліла, але я терпів. Потім думати про поранену руку забув, бо Альчеста сиділа поруч. Моя Альчеста.

Уранці Піддубний наколотив дуже солодкою чаю і змусив випити. У сусідній кімнаті хтось стогнав.

— Це господар відходить після вчорашнього. Зараз дам йому похмелитися, щоб він вас не турбував.

Невдовзі стогони припинилися. Я лежав, засинав, прокидався, весь час думав про Моніку та Альчесту. Я вже уявляв, як ми сидимо на хуторі й про щось говоримо. Утрьох. Хіба не рай?

Альчеста повернулася вже увечері.

— Телеграму відправила. Але не обіцяють, що вона дійде. Бо ж війна. До вас гості.

— Гості? — здивувався я. — Хто?

— Це ми, Іване Карповичу. — До кімнати зайшов Гервасій Гайнріхович з сином. — Дуже раді бачити вас живим! І вибачте, що я вас не впізнав під час розмови!

— Та це я вам вдячний, бо без вашої підказки міг шукати досі.

— То ви шукали пані Альчесту? — спитав Югурта. Він захоплено дивився на дівчину.

— Так, її.

— Я вже бачу, яка історія у вас вийде, Іване Карповичу. — Гервасій Гайнріхович усміхнувся. — Ви врятували красуню від чудовиська, класичний сюжет!

— Банальність, — несподівано сказав Югурта.

— Мишку! — обурився пан Йогансен.

— Ніякої поезії, — наполягав Югурта.

— Яка ще поезія? — здивувався я. — Це історія, з життя, а поезію нехай поети вигадують.

— Без поезії неможливе мистецтво. — Югурта замріяно усміхнувся.

— Яке ще мистецтво? — не міг второпати я.

— Ну от що ви пишете?

— Мишку, чи варто ставити запитання найкращому сищику імперії? — обережно спитав Гервасій Гайнріхович.

— Та чого ж, хай спитає, — сказав я. — Пишу оповідки про свої пригоди. Людям подобається.

— А яка їх мистецька цінність? Яке їх ідейне навантаження?

— Господи, Югурто, не можу я зрозуміти про що ти кажеш. Яке навантаження? Оповідки мої не для навантаження, а для розважання, щоб могли люди прочитати про цікаве, отримати задоволення.

— І все?

— А що ще?

— Тобто працюєте лише на забаву буржуазного читача?

— А для чого ж іще? — щиро здивувався я. — Читач же гроші платить, кого ж забавляти, як не його?

— А експерименти? А спроби естетичного повстання? Пошуки? Надзавдання? Вихід за межі можливого? Експерименти і сміливі розвідки.

— Я знову трохи гублюся. До чого ти ведеш! — спитав я.

— До того, що треба не бігти за читачем, а вести його, навчати, розвивати! Ось що ви напишете у новій оповідці?

— Ну, як шукав пані Альчесту, знайшов і врятував. Як було, так і напишу. А що?

— Ну і де тут краса, де гармонія? — спитав мене Югурта. — Іван Карпович рятує Альчесту. Та це ж якась банальність!

— Чому?

— Тому, що Іван Карпович — погане ім’я для героя!

— Мишку, ну будь ласка... — почав було Гервасій Гайнріхович.

— Та ні, нехай продовжує, цікаво ж послухати, що молодь думає. Чим же погане моє ім’я, Югурто?

— Примітивне, приземлене якесь. А в імені героя мусить бути політ. Ну не підходить Іван Карпович до Альчести, зовсім не підходить! Як пшоняна каша до фрикасе.

— А що підходить? — зацікавився я.

— Ну, якесь іноземне ім’я. Мікеланджело або Леонардо. Мікеланджело рятує прекрасну Альчесту під час карколомної подорожі Слобожанською Швейцарією! Звучить?

— Та звучить, тільки не можу второпати, до чого тут Швейцарія?

— Ну а що ж, писати про Охтирський повіт Харківської губернії? Та кому це цікаво? Не бійтеся фарб, прагніть нового й несподіваного. Пориньте у розмаїття, будьте сміливим і незвичайним. Мрійте і фантазуйте.

— Та я залюбки, але ж мене звати Іван Карпович, а не Мікеланджело чи Леонардо. — зітхнув я.