Читати книгу - "Феномен Фенікса"

обгоріла тим часом на них суне на своїх тумбах— ногах і за ручку маля веде. (Чи то в них ручки, чи передні недорозвинені ноги — сам чорт в цьому не розбереться!). Розбіглися люди навсібіч, а одна жінка стоїть як стовб укопаний, хреститься та бурмотить:

— Свят, свят!.. Чи сниться мені це чудо-юдо чи насправжки?

Звали її Мавра. Мавра Срібна. («Чого Срібна? — бувало питала співбесідників і сама й відповідала: — Та тому, що на золото не спромоглася. Але й так дяка Богові, що не залізна к приміру, не дерев’яна!») Вже багато весен-літ мешкала вона самотиною у своїй хатці край села, що дуже нагадувала оті казкові хатки, що на курячих ніжках. Чоловік її помер бозна й коли і Мавра вже й не пам’ятала скільки літ вона була на вдівстві.

— Я, — казала, бувало, Мавра про себе, — королева-удова. Бо в мене на причілку королевий квіт росте.

Дітей у неї не було і бідна жінка надто з того потерпала і ніяк не могла змиритися, що вона — самотина у такому людному світі. «Межи людьми живу, а як на безлюдді» — жалілась іноді. А вже як змирилася зі своїм одинацтвом, то наче зів’яла:

— Гірка удовина доля, німую та німую, вже й балакати розучилася. Хіба що сама з собою поспілкуюся і то легше… А ще тяжкіше, що немає за ким турбуватмся-піклуватися. Як це так, жива людина, а нема за ким поухажувати. А людина мусить за кимось турбуватися, когось доглядати комусь допомагати — хоч за рідним, хоч за ближнім. Хоч за твариною — інакше для чого вона й людина?

Отож, до Марфи й сунуло те чудо-юдо, а бідна жінка тільки хрестилася і — ні руш з місця.

Кричать їй односельці:

— Мавро, бери ноги в руки й чеши подалі од біди!

А вона:

— Я клуні не палила, то чого маю тікати?

— А того… Страхопудало не буде розбиратися хто палив, а хто ні — на тебе суне.

— Але ж то хоч і чортяка, прости Господи, а — мати. А ми гріх вчинили, що матір спалили.

— Істино гріх, — підтвердив і отець Даміан, на всяк випадок тримаючись подалі та хреста виставляючи поперед себе. — Кожна твар є божою твар’ю і має вона право на життя, дароване їй Господом. Тіко Він один може рішати кому ще пожити, а кому вже й пора. А ми, грішні, життя цій тварі не давали, то й забирати його не маємо права.

А динозавриха тим часом якось дошкутильгала до Маври, а тоді підштовхнула до неї своє маля, а сама важко беркицнулась на бік — аж загуло навколо. Дриґнула раз-другий ногами й затихла.

І лежить — гора горою.

А динозавреня до туші кинулось, жалібно щось кричить — люди аж охнули.

— Хоч і твар, але й вона за матір’ю побивається. Що ж тепер нам робити?

Допоки вони гадали, Мавра динозавреня за ручку його маленьку передню взяла і повела його додому. А перед тим сказала односельцям:

— Хоч і уродина це малятко, але ж і воно без рідної матері потерпатиме. Заберу його до себе. То й буде мені про кого турбуватися.

Ось таке страховиння одного літа лучилося в селі Семихатки, що на лівому березі Дніпра розкинулося. І не казка це, щоби ви знали, не легенда, не передання яке, а істина бувальщииа— билиця. Розказували люди (та ви самі можете про це семихатківців розпитати і вони вам підтвердять, що це — щонайправдивіша — правда), що динозавреня те прижилося у вдови Маври, як у рідної мамки. Мавра для нього — пенсію ж одержувала, — купувала в односельців молоко і чудо-юдо те на молоці швидко росло й сил набиралося.

Щодня до Маври цікаві заглядали, на диво незнане подивитися.

— Еге, росте, — радо казала жінка. — Вже й курей моїх їсть. На мясце її потягло, і нівроку на курятині здоров’ям наливається.

— А що ж буде, як чудо-юдо твоє виросте? — жахалися односельці. — Та воно ж і нас без солі пожере. Та і який з нього зиск? Як із цапа нема молока, так і з нього. Але з цапа хоч м’ясо, а з нього й мняса катма!

— Бог створив його для життя, то хай і живе, — гне своє Мавра. — Мені курей не жалко.

Впоравшись з Мавриними курми, те чудо-юдо, — а воно так і шугнуло вгору рости, — почало сусідських ловити. У діда Микити півня, — а був же генеральський на вигляд! — схопило, як він на тину кукурікав — поминай як звали когута!

У тітки Секлети селезня згламало — тітка на все село заголосила. А коли в дядька Никодима динозавреня індика з’їло («Не зовсім підходяща птиця гиндик, — казав бувало дядько. — Одного мало, а двох не з’їсиш»), дядько чи не всі Семихатки зґвалтував.

— З тією уродиною, що у Маври прижилася, тре щось робити — доки вона й нас живцем не поїла!

І люд галасливим тлумом посунув до Мавриного обійстя…

Вийшла Мавра до воріт (з-за неї те чудо-юдо визирає, цікавими очима навсібіч стріляє та хвостом позад себе кушпелить).

— Чого вам треба, люди добрі? — питається Мавра. — Я вас, здається, у гості не кликала.

А люди ті добрі й кажуть:

— А віддай на оту… потвору рогату з гребенем на спині кістяним. Що у тебе з-за спини визирає і в хаті твоїй живе.

— Динозавренятко? — уточнює Мавра, хоч і знає кого односельці мають